Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

Про дві традиційні російські біди відомо, а ось в України, схоже, свої дві біди інші – нафта (ширше, енергоносії) і та сама Росія. А якщо взяти до уваги те, що "нафту" (в широкому сенсі) ми отримуємо з Росії, то біди об’єднуються. Хоча світ теж нам завинив. Бо навіщо "вони" безоглядно піднімають світову ціну на нафту, зовсім не рахуючись із можливостями наших гривневих гаманців!? На нью-йоркській біржі ціна за барель перетнула окультну цифру 66 (доларів) і зупинятися не збирається.

Незручний російсько-нафтовий симбіоз існуватиме для України доти, доки щодо імпортних енергоносіїв ми не перейдемо на світові ціни, а щодо Росії – на нормальні сусідські відносини. (Може Естонія, наприклад, і купувати в Росії газ, і змушувати поважати себе як незалежну державу). Але наразі Україні важко перейти на світові ціни (у передвиборчий період, що збігається з опалювальним сезоном, це може призвести до ще однієї пародії на "революцію"), а Росії ще важче перейти на справжні, а не декларативні міждержавні відносини.

Домінуюче на сьогодні в Росії політичне мислення давно вже відмовилося від ідеї інституційно залучити Україну в якусь політичну структуру на кшталт союзу Росії і Білорусі. Для Кремля достатньо бачити Україну в ролі сателіта – геополітичного, економічного, культурологічного – і тоді там, у Кремлі, спатимуть спокійно. Такий підхід, треба зазначити, характерний не для якихось "яструбів" типу Затуліна чи Лужкова, а для цілком поміркованого (за теперішніми російськими стандартами) сегменту московського політикуму. Наприклад, депутат їхньої Думи А. Лебедєв, який нібито навіть постраждав за надмірний про-українізм, вважає, що Україна "повинна забезпечити гарантії інвестиціям російського капіталу і пільгові умови для нових проектів, а також створити умови для нормального функціонування російської мови в усіх сферах, в тому числі офіційній..."

Чи може Україна дати адекватну відповідь на такий виклик? Якщо судити з нещодавньої публікації в "Дзеркалі тижня" про ініціативи певної групи в секретаріаті Президента України, то може. За цією версією, Кремль у пошуках "своєї людини в Києві"

зупинився на персоні О. Зінченка, який за це нібито запропонував Україні майже діаметрально змінити свою зовнішню політику. Це – відмова від власної позиції щодо Придністров’я, від ГУАМ, від підтримки Грузії, від критики разом зі США та Європою режиму Лукашенка. Речник секретаріату спростував наявність такого документа, але хто говорить про офіційний документ?! Це велика політика у великій тіні. А якщо вона не плаває у великій нафті, то подібна до вареника без сметани – воно ніби їстівне, але їсти неможливо.

А на загал виглядає, що, як завжди, у серпні ми спостерігаємо хворобливе загострення застарілої імперської російськості. І проявляється вона часом у зовсім несподіваних місцях. Але якщо у випадку з Польщею воно проявляється у побитті невинних людей, то щодо України – сублімується у нічим необмеженій художній творчості. Незадоволена любов Москви до Києва проявилися у створенні еротичного фільму "Юля" про кохання в гелікоптері кавказця Міші (подібного до Президента Грузії) та українки Юлі (з косою навколо голови). У розвиток жанру пропонується ідея теж еротичного фільму про любов білявого ніжного підполковника КДБ Вови і лисувато-вусатого "совхозного" парторга Луки. Фінальна сцена – у танку "Т-34" неподалік кордону з НАТО.