Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

Поволі стає зрозумілим основне завдання політичних діячів і політичних партій України. Воно – двоєдине, тобто таке собі два в одному, іншими словами, кожне з них є ні першим, ні другим, – однаково важливі обидва. Отже, першим (другим) пріоритетом політиків України є народне щастя, а другим (першим) – потрапити до Верховної Ради наступної каденції. А позаяк боротися за народне щастя поза стінами парламенту – все одно, що ломом копати шанці, то виходить, що передусім необхідно все-таки потрапити до парламенту, а вже потім...

Коли до наступних парламентських виборів залишилося менше року і стало ясно, що закон про вибори за партійними списками змінюватися не буде, політичні діячі та політичні партії занервували. Але не лише ті, які звикають до ролі опозиції, а переважно й ті, яких багато, ідеологічні орієнтації яких ідентифікуються з великими труднощами, а розміри яких визначаються безкінечно малими величинами. Одне слово, йдеться про політичних карликів. Їх, повторюємо, дуже багато, значно більше сотні, і всі без винятку теж хочуть боротися за народне щастя (звісна річ, під скляним куполом ВРУ). Розуміючи недосяжну для їхньої "спортивної" підготовки висоту тривідсоткового бар’єра, одні з них, найпрактичніші, почали вливатися у більш перспективні політичні структури, а інші, засліплені ідеалізмом або навчені своїми політтехнологами, кинулися вимагати зниження чи взагалі скасування відсоткового бар’єра. Хочеться вірити, що Верховна Рада до них дослухається і… підніме бар’єр хоча б до 5%. Бо настав час великих політичних величин, навіть з тих житейських міркувань, аби було з кого спитати, коли з десяти кроків назустріч людям, обіцяних під час виборчої кампанії, не буде зроблено жодного. Дрібні ж політичні угруповання, як і "мажоритарні" депутати, обрані в деяких округах, можуть ощасливити якусь певну соціальну групу або свій рідний округ.

А це вже – підкуп, хабарництво і корупція, бо ощасливлювати працівник трьох кнопок має всі соціальні групи, всі території і бажано всю країну. А таке можуть чинити лише значні політичні угруповання. Щоправда, вони ж можуть зробити і всю країну нещасною, але для знешкодження цього існують вибори (в т.ч. позачергові) та революції (в т.ч. не кольорові).

Говорити про партії-гулівери і про міцних середнячків, що мають шанси потрапити до парламенту, ще доведеться не раз впродовж виборчої кампанії, а наразі варто розібратися з політичними карликами, аби… остаточно про них забути.

У черговий раз можна нагадати, що їх багато, але називати всіх поіменно утримаємося. З двох причин: по-перше, дефіцитна газетна площа не дозволяє перераховувати понад сто партій, бо назви деяких з них складаються з десятка слів, а по-друге, політичні карлики дуже люблять судитися, коли їх називають карликами, бо це, самі розумієте, чи не єдина можливість потрапити в ЗМІ. Тому жодних назв та імен!

А якщо якась умовна партія під вигаданою назвою "Прогрес і законність. Демократичний єдиний центр" (абревіатуру створіть самі) сприйме сказане вище на свій рахунок, то заявляю наперед: "Це не про вас, це про ваших конкурентів!"

Зрештою простому виборцю партійними карликами забивати собі голову не слід, про нього подбають партії-гулівери, які, можна прогнозувати, організують змову проти партійних братів своїх менших і піднімуть виборчий бар’єр до чотирьох, п’яти, а, можливо, й до семи відсотків. Виборцю в такому разі залишається "судити" партійні торгові марки не за ідеологіями (яких по суті нема), не за обличчями лідерів (здебільшого невиразними) і навіть не за словами, а, як учить Писання, – за ділами їхніми.