Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

Навіть найзатятіші євроскептики вже не заперечать, що проведення на високому рівні "Євробачення" у Києві та здобуття "Золотої пальмової гілки" на Каннському кінофестивалі українським режисером Ігорем Стрембицьким трохи наблизили Україну до Європи. Та лише в сенсі соціокультурному. Чого поки що не можна сказати про політичний, економічний та особливо геополітичний аспекти, тобто – про ту саму омріяну євроатлантичну інтеграцію. Загалом із цією інтеграцією у найширшому світовому значенні не все так просто, як воно виглядало, скажімо, у 90-х рр. XX ст. Тепер помітно активізувалися два контрфазові процеси: глобалізація та національно-етнічна самоідентифікація. До речі, пісенний конкурс "Євробачення" добре ілюструє ці взаємопротилежні тенденції – кращі виконавці співають пісні з домінуючими етнічними мотивами, проте англійською мовою – такий собі мистецький симбіоз національної ідентифікації та глобалізму. (Саме за цією схемою торік на "Євробаченні" перемогла наша Руслана, а цього року – грецька Прекрасна Єлена.)

У політиці теж можна спостерігати подібні процеси, ось, наприклад, Франція, разом із Німеччиною – один із засновників Європейського Союзу, а населення, схоже, збирається провалити референдум про прийняття конституції ЄС, принаймні, за результатами соціологічних опитувань, понад 50% французів висловлюються проти цього євросоюзівського основного закону.

Український політикум у цьому контексті не виняток. Щоправда, минулого тижня українська влада привернула до себе увагу напівприхованими скандалами, які в неділю ритуально спростувала троїстою заявою на могилі Тараса Шевченка у Каневі, мовляв, "Народний союз Наша Україна" В. Ющенка, "Батьківщина" Юлії Тимошенко та Народна партія В. Литвина підуть на парламентські вибори наступного року разом. Що ж, з Богом, як кажуть атеїсти. Але за тими суперечностями у владі, спровокованими бензиновою кризою, "чорним" списком 29-ти підприємств – кандидатів на реприватизацію – та іншими поточними проблемами на задній план відсунулося питання стратегічного значення. Варто нагадати, що, критикуючи уряд за неринкові методи розв’язання бензинової кризи, Президент Ющенко також закинув уряду, що той поставив на грань завалу програму вступу України до Світової організації торгівлі. А без вступу до цієї структури про членство в ЄС не можна навіть мріяти, скільки би колишні вожді помаранчевої революції не заклинали суспільство (і самих себе), що Україна – частина Європи, і її шлях – це шлях євроатлантичної інтеграції. Але Євросоюз – це мрія, як комунізм або як Царство Небесне, а реальне життя штовхає у зовсім протилежний бік. Так, усі дійові особи вищого ешелону влади раз по раз наголошують, що поряд зі вступом до СОТ стратегічним інтеграційним пріоритетом України є Єдиний економічний простір (з Росією, Казахстаном та Білоруссю), а останнім часом до цього додалася "участь у всіх програмах СНД". Ситуацію згущує те, що країни "великої сімки", м’яко кажучи, здивовані економічною політикою нової української влади з регулюванням цін, нескінченними розмовами про реприватизацію, утисками бізнесу та надмірним соціальним ухилом бюджету, а також тим, що для вступу до СОТ парламенту треба прийняти близько тридцяти законів, серед них і кілька непопулярних, на що менш ніж за рік до виборів сподіватися марно. Крім того, вкрай необхідно переконати США, що Україна ефективно бореться з "піратським" виробництвом лазерних дисків.

За цих умов Євросоюзу доводиться сказати наше європейське "до побачення", єврооптимістам залишається тішитися, що це наразі не "європрощай".