Коли, як не тепер – під час широкого святкування ста днів нової влади і коли народ починає розсмаковувати плоди помаранчевої революції, – з’являється нагода поміркувати про феномен так званих "кольорових революцій" на пострадянському просторі. Після подій у Грузії, Україні та Киргизії світова аналітична думка схилялася до того, що на черзі Білорусь. У це повірив навіть сам президент цієї країни Лукашенко. Потім були ще заяви щодо Білорусі з боку США та Росії, діаметрально протилежного спрямування, арешт українців у Мінську, заяви директора російського ФСБ про якісь американські 5 млн доларів, виділені ЦРУ на кольорову революцію у Білорусі (так, ніби на ці гроші можна щось зробити!), одне слово, всі були готові до якоїсь "лляної" чи "волошкової" революції у цій слов’янській європейській країні. Але рвонуло в Узбекистані.Та насамперед варто пригадати вислів Альбера Камю, що революція – це включення ідеї в історичний досвід. Тобто в основі кожної революції лежить певна актуалізована ідея, яка опановує маси. Так, "кольорові революції" в Грузії, Україні та Киргизії рухала ідея захисту демократії, розтоптаної режимом, та людської гідності, зневаженої можновладцями. В Узбекистані все трохи інакше: так, там присутня і згадана вище "загальнодемократична" ідея, але домінуючою все-таки є ідея ісламізації країни, впровадження шаріату. Річ у тому, що Узбекистан ще за радянських часів був найбільш ісламізованою союзною республікою, а з набуттям незалежності іслам не було цілком реабілітовано, натомість режим Карімова взявся конструювати нову ідеологію на основі міфу про середньовічного завойовника Тимура.Так з’явився вибухонебезпечний потенціал, який, схоже, лише частково проявився у Андижані та інших містах країни. Що там відбувалося достеменно, мало хто знає, бо режим вжив безпрецедентних заходів закритості. А розпочиналося все з цілком мирних протестів проти суду над групою молодих людей, яких узбецька влада звинувачувала в ісламському екстремізмі. Отож, є підстави говорити, що першу фазу узбецької революції потоплено в крові. І була ця революція кривавого кольору, який, незважаючи на модні нині квітково-фруктові барви, був, є і буде кольором революції.
Цікаво відстежити реакцію на узбецькі події Росії – країни, яку теж розглядають як кандидата на об’єкт "кольорової революції" після президентських виборів у 2008 році (якщо такі відбудуться).
Отож, офіційна Москва, як водиться, каже, що це внутрішня справа Узбекистану, а ось провладні політологи істерично заявляють, що, мовляв, заокеанський центр режисури "кольорових революцій", по-перше, продовжує розбудовувати "санітарний кордон" з антиросійських режимів довкола Росії, а по-друге, нібито покарав Узбекистан за вихід із "прозахідного" блоку ГУУАМ.
Диваки! Вони продовжують у кожній революції вбачати зловорожу руку світової закуліси, а не вивільнення людської психічної енергії, звільнення з-під тривалого гніту колективного підсвідомого нації чи просто страшний і нещадний моральний бунт.
