Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

Якби хтось збоку, хто не знає переповненої драм і трагедій історії україно-російських відносин, спостерігав за перебігом візиту Президента Росії В.Путіна в Україну, він би подумав, що найдружніших країн у світі нема і бути не може. Бо президенти продемонстрували цілковите взаєморозуміння, витончену люб’язність і чітко артикульоване визнання легітимності й суверенітету сторін. Ось що значить лідери нового покоління! Відійшло в минуле совкове грубувате панібратство, а на зміну прийшли витончено-галантні європейські манери і емоційно-нейтральна сухувато-дипломатична лексика. Щоправда, в пана Путіна щось прохопилося на тему "зачисток ще існуючих проблем", але це можна списати на стан війни, у якому перебуває Росія.

Певним знаковим моментом було те, що президент Путін прибув до Києва із Парижа, де відбулася зустріч такої собі "четвірки" у складі Франції, Іспанії, Німеччини та Росії. На виході звучали звичні в таких випадках фрази про взаємовигідну співпрацю та стурбованість глобальними проблемами, але в підтексті проглядалися дві неафішовані теми: деяка антиамериканська спрямованість "нової європейської четвірки" (зокрема в питанні іракської війни всі згадані країни, включно з Іспанією, де змінився уряд, виступали проти позиції США) та енергетичне питання. Останнє – завдання на перспективу. Євросоюз не може не помічати, як бурхливо розвивається Китай, що йому потрібно дедалі більше й більше енергоносіїв, зокрема, нафти і те, що ця економіка здатна "проковтнути" будь-який об’єм вуглеводної сировини. А отже рано чи пізно за маршрутом Сибір-Китай проляже "труба", якою переганятиметься стільки нафти і газу, скільки запотребує китайська промисловість. Бо для Росії прив’язати енергетично до себе Китай означатиме не лише економічну вигоду, а й геополітичні преференції: вісь "Москва-Пекін" зможе протистояти єдиному поки що світовому полюсу – США та Європі з її НАТО. Тож Євросоюз щосили прагне зберегти енергетичні зв’язки з Росією, а тому приймає Путіна, як рідного, заплющуючи очі на порушення демократичних норм і війну в Чечні. В цьому контексті можна пояснити згадку на зустрічі "четвірки" про Україну. І ЄС, як реципієнт енергоносіїв, і Росія, як донор, зацікавлені у стабільності і територіальній цілісності України. Бо ми – транзитна країна і (поки ще не виявив у повній мірі свій індустріальний апетит Китай) цим цікаві. І Росії, і Європі. Тому газотранспортному консорціуму і нафтогону "Одеса-Броди-Плоцьк" бути! Крім економічного блоку, візит пана Путіна висвітлив ще один аспект. Його можна назвати "державно-буттєвим", тобто таким, що стосується самого існування держави в усіх її параметрах. До грузинської "трояндової" та української "помаранчевої" революцій у СНД було як? Не говорячи про це вголос, були президенти-королі ніби незалежних держав, а над ними був головний президент-імператор, роль якого добровільно брав на себе керівник Росії, незалежно на яку літеру розпочиналося його прізвище – на "Є" чи на "П". Президенти М. Саакашвілі та В. Ющенко зламали цю схему і вибудовують відносини своїх країн з Росією на засадах повного державно-суверенного паритету. І візит В. Путіна до Києва цілком підтвердив цю нову модель міждержавних відносин: Україна і Росія – різні держави, у перспективі, крім сусідства і економічних взаємовигідних зв’язків, їх нічого не об’єднує, а пан Путін – президент хоч і дружньої, проте чужої держави.