Декілька років тому Борис Фінкель переїхав із сім’єю на постійне місце проживання до Німеччини, де теж не залишився поза футболом. Тепер він – граючий тренер одного з аматорських колективів. Про це Борис розповів автору цих рядків під час останнього візиту до Чернівців.
– Що я роблю тут? Приїхав на декілька днів на Новий рік. Вирвалися, бо у дітей канікули, а у нас з дружиною – відпустка. Донька навчається у 5-му класі. Я треную команду міста Амберга, що за 50 кілометрів від Нюрнберга.
– І як успіхи на тренерській ниві?
– Після першого кола йдемо на першому місці у змаганнях, які можна порівняти з нашою першістю України серед аматорських колективів. У Німеччині всі футбольні ліги аматорські, крім двох.
– Як у екс-збірника, серце щемить, коли Україна грає?
– Звичайно. Особливо хвилювався, коли з Німеччиною грали у плей-оф. Давав тоді багато інтерв’ю. Всі підходили, як до колишнього гравця збірної, розпитували про нашу команду. Але я таємниць не видавав (сміється – Г. М.). Я тоді спрогнозував дві нічиї. На жаль, прогноз виявився точним лише наполовину.
– А що відчував, коли наші Туреччину розгромили в гостях?
– Радість і гордість за країну. Щоправда, тепер хвилювання все-таки не такі "гострі", як раніше, а вже "ветеранські".
– Активну кар’єру ще не завершив?
– Поки що граю. Але мав травму (меніск і хрестоподібна зв’язка), через яку рік не виступав. Лише два місяці тому почав знову грати. Після мого повернення ми виграли сім матчів поспіль і вибралися з дев’ятого на перше місце. Там команди щільно йдуть, дві-три гри виграв або програв – і турнірне становище змінюється кардинально.
– Як і раніше, перебуваєш на вістрі атак?
– Так. І забиваю, тьфу-тьфу, немало.
– А як опинився у ролі граючого тренера?
– У мене завершився контракт з попередньою командою. Подзвонили і сказали, що в Амбергу мають намір зробити "російську" команду (там 50 тисяч жителів, 10 тисяч – російськомовні), тому потрібний російськомовний тренер. Довго не роздумував. До речі, колись ми з "Буковиною" заїжджали у ті краї, де тепер живу.
– Відчуваєш особливу увагу, як до екс-збірника?
– Доволі часто допитуються про ті часи. Якби був молодшим, пограв би, гадаю, щонайменше у І дивізіоні... Часто запитують, чи я грав разом з Шевченком. Розповідаю, що коли я закінчував, він виступав ще у дублі київського "Динамо". Там дивуються, що я грав разом з Максимовим, Скрипником. Вони ще донедавна фігурували в елітному футболі, а я вже давненько з того рівня "зник".
– Як щодо ностальгії?
– Якби не мучила, не приїжджав би регулярно до Чернівців. Поки що німцем не почуваюся. А ось донька краще розмовляє німецькою, ніж російською – вже 5 років там живе. Коли треба, й батькам допомагає перекладати, буває, якесь слово не можемо згадати.
– А повернутися бажання є?
– Так, років на десять назад (сміється – Г. М.). Але жити тут вже бажання немає. Тут добре живеться поки що лише багатіям.
– Як пережили "помаранчеву революцію"?
– Нас там замучили запитаннями. Кожен другий цікавився, що тут коїться. У нас вдома є українське телебачення, тож ми були в курсі справ. Ще й телефонували сюди друзям. Знайомі німці інтуїтивно підтримували опозицію. Хоча ніяк не могли збагнути, у чому полягає проблема – як це не так порахували, докинули, "купили" голоси. Пояснював, що у нас таке буває. Ми теж були на боці народу. Хоча, живучи там, нам важко зрозуміти, який варіант кращий для України. Просто, як у футболі, одразу почали вболівати за "слабших". А потім зачепило, коли зрозуміли, що був обман.
– На домашній матч збірної України ніколи не збирався?
– Коли у Нюрнбергу зіграють, точно прийду (сміється – Г. М.).
– З батьківщини друзі навідуються у гості?
– Найчастіше – раз на місяць – заїжджає Андрій Гузієнко (екс-гравець "Буковини" – Г.М.) – у бізнесових справах. А загалом ми тут не відчуваємо відриву від Батьківщини. Наші телевізійні канали маємо можливість дивитися, навколо дуже багато російськомовних людей. Усе майже, як вдома, – лише життя інакше...
