Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

Якби у сучасної України був свій Троцький, він би проголосив, що республіка в кільці фронтів, капіталістична вітчизна в небезпеці, тому закликав би закрити всі райкоми, а їхніх завсідників – піти на фронт. Питання лише на який – енергетичний, дипломатичний, юридичний, зовнішньополітичний, внутрішньополітичний, інформаційний чи вже?.. Та не будемо "усугублять". Просто торкнемося ситуацій на кількох зі згаданих фронтів, у оточенні яких опинилася Україна на самому початку 2006 року.
Почнемо із, на наш погляд, найважливішого – інформаційного. У дебюті холодної україно-російської газової війни Україна його програє. Ні через свої власні, ні через дружні зарубіжні ЗМІ українська влада поки що не доносить достатньо аргументовано, вагомо й ефективно до свого населення та до світової спільноти правочинність своєї позиції у газовому протистоянні з Росією. У всій повноті, гостроті і – що головне – багатогранності питання. А однією з не останніх цих граней є геополітика, тобто той самий зовнішньополітичний фронт.
У понеділок нарешті з’явилася офіційна заява МЗС України, в якій дії Росії в газовому питанні розцінюються як політичний тиск, шантаж і залякування, спрямовані на дестабілізацію економіки України. Приблизно те ж саме заявив і президент Ющенко. Але чомусь у робочій обстановці пункту управління "Укртрансгазу", а не в своєму новорічному привітанні, коли все лише розпочиналося. До речі, цей президентський захід потребує окремої розмови, але обмежимося лише тим, що віддамо належне нестандартній режисурі і побіжно зазначимо, що в своїй промові президент відзвітував про виконання деяких пунктів своєї передвиборчої програми, але не відповів на такі глобально-стратегічні питання, як: "Куди йдемо?", "Що буде?", "Як жити?". Тобто не було заторкнуто тему "Україна в контексті глобальних змін – геополітичних, енергетичних, демографічних, кліматичних, гуманітарних, а також корозії норм моралі, стандартів культури та розуміння справедливості". Але це вже традиція: глобальне геостратегічне системне мислення ніколи не було сильною рисою українських гетьманів-президентів.
Кремлівсько-газпромівський агітпроп, скориставшися з прорахунків українських стратегів на інформаційному та зовнішньополітичному напрямках, спробував схилити суспільно-політичну думку Європи до того, аби вся вина за енергетичний дискомфорт лягла на Україну. Мовляв, Україна "тырит" щодоби 100 млн м куб на 25 млн доларів. Але Європа, отримавши у перші дні нового року де на третину, де на чверть менше газу, "Газпром" не зрозуміла. Довелося вентиль відгвинчувати. Щоправда, Європа не зрозуміла також й Україну, лише США (від російського газу незалежні) виступили на боці України, заявивши, що такими своїми діями Росія чинить політичний тиск на Україну і вносить нестабільність у енергетичний сектор всієї Європи.
Як би не розвивалася далі ця газова суперечка і навіть якщо вона щасливо розв’яжеться, Україна (мислячий сегмент) вийде з неї із новим знанням про свого стратегічного партнера – Росію. Отже, як зокрема вчить нас екс-радник Путіна А. Іларіонов, в Росії утвердилася корпоративна держава, що працює в інтересах окремих груп, компаній, корпорацій, а не всього населення, запанувала не ліберальна, а протекціоністська, інтервенційна, популістська економіка та встановився режим політичної і медійної несвободи. Ніхто не каже, що Україна – це взірець соціальної держави з тріумфом економічних, політичних, інформаційних свобод, але є такі речі, як тло і порівняння, тенденції і вектори, слова і діла. (В контексті останньої пари термінів потішив випускник Вищої школи КГБ Путін В.В., який ввечері 31 грудня минулого року розпорядився постачати газ в Україну на умовах 2005-го року, а потім додав "але ..." Це класичний приклад доброго і злого слідчого в одній особі).
Тому, не зважаючи на округло-гладкі слова зі скарбниці дипломатичної лексики, на ділі в україно-російських відносинах з’явився помітний холод. У перспективі – собачий.
На внутрішньополітичному же фронті свої загрози: конституційна реформа, вибори, підвищення цін на газ і електрику для населення, якому обіцяється, що воно не постраждає, одночасно із закликами до жорсткої економії.
За цих умов хотілося би почути від верховної влади чесне підбадьорливе, але реалістичне звернення до народу із якимось консолідуючим закликом (президент Ющенко вже говорив про націю і солідарність, але якось мляво і невиразно), і щоб всі ЗМІ України активно це транслювали. Натомість ЗМІ України, передусім телебачення, за невеликим винятком, цілодобово співає, щоправда, з перервами на рекламу, серіали і т. зв. гумор.