Не треба було бути великим провидцем, аби спрогнозувати, що після одностороннього проголошення сербською провінцією Косово своєї державної незалежності увесь світовий політикум розділиться на дві частини.
Аргументи противників незалежності Косово грунтуються на тому, що це створить прецедент для всіх сепаратистів світу ( вже створив, бо такі де-факто незалежні, а де-юре невизнані квазідержавні утворення як Абхазія і Південна Осетія, що номінально входять у Грузію, та Придністров’я, формально поки що складова частина Молдови, вже звернулися до світового співтовариства по визнання). А прихильники косовської незалежності будують свої докази за принципами якоїсь міфічної справедливості у справі сучасного світового облаштування. Про яку справедливість може йтися, якщо на політичній мапі світу будуть дві албанські держави і жодної баскської, дві турецькі (Туреччина і Північний Кіпр) і жодної курдської (а їх, курдів, понад 30 мільйонів), дві румунські (Румунія і Молдова) і жодної кримсько-татарської… Список, як відомо, не закінчений. Отож справедливості в цьому світі не було, нема і ніколи не буде, можна лише встановити якусь більш-менш прийнятну для більшості світову рівновагу і її дотримуватися. Аби не стало гірше. Тепер, після Косово, цей процес зруйновано, а це може поставити під загрозу державну цілісність не однієї країни в Європі та світі. У зоні ризику, на жаль, і Україна.
Взагалі для України косовське питання – чи не найголовніший, навіть порівняно з газом, виклик нового часу. Наразі українська дипломатія і вище політичне керівництво, схоже, не знають, що робити з цією проблемою. Визнати Косово – означає посваритися з Росією, Китаєм, Сербією, союзниками по ГУАМ – Грузією та Азербайджаном і прийняти прецедент, який у майбутньому можуть використати кримські татари для обгрунтування своїх державотворчих намірів. Не визнати Косово – значить наразитися на гостре нерозуміння США, Франції, Німеччини та інших впливових членів ЄС і по суті покласти хрест на своїх євроінтеграційних зусиллях. Та все-таки Україна могла б якось вийти з цієї халепи з мінімальними зусиллями, якби у політичній верхівці не панувало те саме роздвоєння. Найвиразніше наразі це демонструє завжди актуальне питання газу. У президента Ющенка і прем’єра Тимошенко єдності, щоби вони не говорили на телекамеру, в цьому напрямку немає.
Задля справедливості (якої, як уже було сказано, нема, але за яку варто боротися) слід зазначити, що роздвоєння вразило не лише владно-політичну верхівку України, хибує на цю недугу і саме суспільство. Де ще в світі відзначають два дні армії – національної (6 грудня) і колишньої окупаційної (23 лютого)? Або в якому місті можуть стояти пам’ятники катові та жертві, як це може статися в Одесі, де вже є пам’ятник цариці Катерині Другій і планується спорудити пам’ятник останньому отаману Запорізької Січі Петрові Калнишевському?
