Отже, з національною ідеєю для України, принаймні на найближчі п’ять років, з’ясувалося – її, не знати за чиї файні очі, подарували нам вісім членів виконкому УЄФА, довіривши Україні разом із Польщею провести 2012 року Чемпіонат Європи з футболу. Суть цієї, так би мовити, націдеї в тому, аби більше не триндіти про жодні ідеї, а зосередити всі зусилля на прорив країни на якісно новий рівень, на гідне проведення чемпіонату, на недопущення можливого "позора на всю Европу". Крім того, а це, мабуть, найголовніше, – розпад держави відкладається. Колишній кучміст, олігарх і есдек Григорій Суркіс зупинив (лише невідомо, чи надовго) деструктивний процес, який через свою політичну незрілість спровокували деякі корінні правовірні патріоти.
Але ми не про це видовище, яким, очевидно, можна буде насолоджуватися через п’ять років на стадіонах України і Польщі, воно саме здатне принести додатковий хліб ("хліб" у широкому сенсі, у значенні економічного розвитку і добробуту), ми про інше, про нібито політичні видовища – пістряві київські так звані майдани. Аби не пережовувати зайвий раз банальність про історію, яка вперше стається як трагедія, а повторюється як фарс, переведемо проблему у звичний інформаційно-медіальний вимір. Адже що би там не казали недобиті марксисти, світ ми сприймаємо через екрани телевізорів і комп’ютерів. Так ось, коли сталася подія з великої літери – Майдан 2004 року, зразу було зрозуміло, що це – історія. А історія, як стверджують соціологи, це подія, що не підпадає під рубрику в ЗМІ, тобто – виняток, ексцес, ексклюзив, доступно кажучи. Коли ж подія починає повторюватися, вона не лише втрачає свою сакральну велич, а й стає буденною інформацією в ЗМІ. Та не це найбільша біда, найгірше те, що ці фальшиві видовища не дають своєму ближньому по той бік телеекрана ніякого хліба (у найширшому значенні), – саме каміння, висловлюючися за Писанням.
Уже зрозуміло, що з цієї політичної кризи вийде пшик: указ президента виконано не буде (його ніхто, крім лідерки БЮТ, схоже, всерйоз і не сприймав), виборів 27 травня не буде, як також зрозуміло, що ладу й спокою у політичній Україні, не- зважаючи на привезену Суркісом із Кардіффа націдею, теж не буде. Щоправда, один позитив у кризі, спровокованій указом, є: ще раз доведено, що жодна з протиборчих сторін української влади і політики не може опанувати цілу Україну. Але це і без кризи було ясно, це втілив у реальність той справжній Майдан 2004 року. Якби зверхники сучасної України були мудрими, політично зрілими і – що найважливіше – відповідальними перед країною, вони це усвідомили б і спробували би правити, а населення навчили би жити в умовах балансу між тими різними українами, що склалися історично в цій великій Україні.
Та це матерії для наших політиків занадто високі. Є більш приземлене лихо, якого завдали ці видовища (не лише жалюгідні майдани, а вся колотнеча) без хліба нам усім. Це – зниження впливу, статусу й авторитету судової гілки влади – від Конституційного до районного суду. "Правовий негалізм", як сказав один із творців цього самого "негалізму". А це може вдарити вже по хлібові реальному. Бо ефективна судова система потрібна якраз виробникові цього "хліба" – середньому класові. Не олігархові же ж, який сам собі суд, і не бомжові, для якого найвищий суд – сержант міліції.
