Після підписання президентом Ющенком указу про дострокові парламентські вибори існування двох політичних Україн, що дотепер було хоч об’єктивною, проте неформалізованою реальністю, втілилося в структуру державних інституцій. Уже можна цитувати Р. Кіплінга "Схід є Схід, Захід є Захід, і разом їм не зійтись" із врахуванням нинішньої української ситуації: за Сходом – легітимний парламент і такий же уряд, за Заходом – законний президент і опозиція як складова частина влади у широкому сенсі.
Що сталося – те сталося, і тепер уже мало хто в Україні може сказати, що його не обходить те, що коїться у вищих ешелонах влади. Варіантів розвитку, як це не смішно і не гірко та як не раз уже було в Україні, три.
1. Більшість Верховної Ради (Партія регіонів, СПУ, КПУ, перекинчики) та уряд (добровільно чи вимушено, значення не має) визнають указ президента і погоджуються на дострокові вибори. Країна знову повертається до мирного спокійного і – що головне – стабільного життя. На два місяці. Після виборів усе розпочинається знову – ті, що програють (а хтось програти мусить), з результатами підрахунку голосів не погодяться, запрацюють районні суди, виникне "народна" ініціатива про ще одні дострокові вибори і так до безкінечності. Точніше, до якогось логічного кінця, яким може бути як новий ефективний парламент, так і взагалі жодного парламенту.
2. Протистояння між Верховною Радою (її більшістю) і урядом, з одного боку, та президентом, підтримуваним опозицією, з іншого, загострюється. Кожна зі сторін від невизнання нормативних актів одна одної переходить до невизнання одна одної як легітимного органу влади. На зміну кількамісячному двовладдю приходить багатовладдя, по суті – взагалі безвладдя. Особливо по лінії "центр – регіони". Частина обласних керівників слухається президента, частина – уряду, інша (можливо, найбільша частина) не слухається нікого. Силові структури розділені між супротивним таборами з усіма наслідками, які з цього випливають. Стається найстрашніше, що лише може бути: конфігурація двох антагоністичних Україн з політичного рівня опускається на землю. У прямому сенсі. Що буде далі, краще, як каже Янукович, не говорити.
3. Події розвиваються за схемою Л. Троцького "Ні війни, ні миру". Тривають безкінечні зустрічі, консультації, переговори, Конституційний суд розглядає згаданий указ президента і постанови уряду, парламент, президент, уряд працюють як працювали, ЦВК до нових виборів ніби готується, але Азаров грошей на цю справу не дає, бо не передбачено в державному бюджеті. У центрі Києва облаштовуються кілька наметових містечок під різнокольоровими прапорами, їхнім мешканцям "на шару" співають "звьозди" і "зірки" української та російської естради. Партійні патрулі стежать, аби п’яні не потрапляли в об’єктиви телекамер. Такий стан невизначеності в інших, нормальних, країнах довго тривати не може, але ж це Україна… Країна, історія якої збагатила світову цивілізацію таким політичним феноменом, як одночасне існування двох, трьох і більше гетьманів.
На загал дострокові вибори – це нормальна європейська практика парламентської демократії. Але, знову ж таки, це – Україна! Тут надто високою є ціна розв’язки цього політико-правового конфлікту. Хто (яка гілка влади) переможе, той (орган) і буде головним в Україні на найближчі кілька років. Ще однією особливістю нинішньої української ситуації є те, що виконавча влада (уряд) на боці парламенту. Тоді як у Росії 1993 року (з подіями тих часів активно порівнюють теперішні українські) всю виконавчу владу, включно із силовими структурами, контролював президент Єльцин.
Підсумовуючи все це, можна стверджувати, що цей конфлікт засвідчує одну просту, прикру для політиків річ: ніхто, жоден з наявних вождів, жодна окремо взята політична сила не зможе опанувати цілу Україну. Якщо, звичайно, йдеться про Україну в нинішніх кордонах і з унітарним устроєм.