Президент України Віктор Ющенко, перебуваючи з візитом у дружній Грузії, як завжди за кордоном, кинувся запозичувати досвід. Цього разу, відвідавши у Тбілісі Музей радянської окупації, забажав створити подібний і в Україні. Комуністи вкупі зі своїми теперішніми союзниками – регіоналами й соціалістами, звісна річ, виступили категорично проти, "нашоукраїнці" – за, і лише деякі представники громадськості вкотре вказали панові Ющенку на вузькість його мислення: музей потрібний, але не лише радянської, а окупації України взагалі. Можна навіть від періоду монголо-татарського іга. Отож, якби такий музей і справді реалізувався, нас передусім цікавила б та частина експозиції, яка присвячена окупації частини України Румунією. А в ній на почесному місці – рішення суддів Апеляційної палати Румунії від 22 лютого 2007 року (!) про визнання "законною" участі Румунії у Другій світовій війні на боці нацистської Німеччини, виправдання "звільнення Північної Буковини та Бессарабії" і часткову реабілітацію маршала Іона Антонеску – керівника уряду Румунії, який 1941 року наказав ввести війська на територію Чернівецької області і сучасної Молдови. Таким чином новий член ЄС – Румунія (а кожен суд говорить від імені держави) – засвідчила свою повагу до територіальної цілісності сусідніх держав, а також свою європейську цивілізаційну ідентичність.
Але це хай у єврокомісарів голови болять за свого нового члена. У нас свій клопіт. Чому мовчить українська держава? (Ні від президента, ні від уряду, ні з МЗС – ні мур-мур.) Натомість різко зреагували українські патріотичні організації, які поки що не при владі: Блок національних сил Буковини та якась неідентифікована право-радикальна, консервативно-революційна група. На рівні міжнародних відносин ухвалу румунського суду гнівно засудив Президент Молдови комуніст Воронін і деякі голоси протесту пролунали з Москви. (Так виходить, що поки одні українські можновладці дерибанять бюджет, другі правлять Конституцію, територіальну цілісність України за традицією, що йде ще від російських царів і товариша Сталіна, відстоює Росія). Євросоюз промовчав, ну й Україна, як було сказано. Це вже не перший серйозний геополітичний виклик, на який розбалансована багатоголова здрібніла влада України не спромоглася дати хоча б якусь відповідь. Ось вона Україна без Кучми, бо щоби там не нагрішив свого часу Леонід Данилович, але коли сталася Тузла, він перервав свій візит до Латинської Америки. Хоча й цих можна зрозуміти. Що там якесь зазіхання Румунії на Буковину, коли тут, у Києві, такі важливі справи. Треба збігати наввипередки до пам’ятника етово, как єво, Кобзаря, треба майже тиждень святкувати (у Великий Піст) чергове радянське свято, треба, нарешті, вболівати за Вєрку Сердючку, яка представлятиме Україну в Європі (для тих, хто обурюється: тривала й послідовна робота телебачення із дебілізації населення дає результати). Одне слово, владі ніколи займатися геополітикою.
На завершення хочеться пошкодувати, що політики вкотре необдуманими діями ставлять у становище заручників цілі народи, цього разу – український і румунський, які впродовж всього свого існування жили, як, може, й не любі, проте добрі сусіди.
