Так вже сталося, що один з найбільш поліфонічних українських поетів Іван Малкович відомий нашим читачам переважно як дитячий видавець. Щоправда – із часткою найвищого ступеня порівняння: найнесподіваніший, найатракційніший, найуспішніший. Останнім часом "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" видала ще й кілька дорослих книг, оскільки діти підросли і готові читати не лише казки. Та першою дорослою книгою знаменитого київського видавництва була біленька збірка вибраного самого Малковича "Із янголом на плечі" (1997).

Занадто влізливого нишпорку може збити з пантелику зазначена у вихідних даних поетична агенція "Княжів", яка, крім цієї книги, більше нічого не видала. Такі речі – також частина поетичної творчості, як і "коректура" Віктора Морозова. Іван підморгує нам, його старим добрим друзям. Доповнювана новими і юнацькими віршами та деякими іншими текстами, ця книга стала Малковичевим "Кобзарем", тобто книгою всього життя, що з кожним наступним виданням збільшується і зазнає ледь помітних редакторських втручань. На сьогодні маємо ще два її доповнені видання (хоч під іншими назвами): "Вірші на зиму" (2005) і "Все поруч" (2010).

Отож – про все, що поруч. Найновіше поетичне вибране Малковича не містить післямови, зате має заключний розділ "Соло з квінтетом: калейдоскопічне ІНТЕРВ’Ю, що його у різні роки записали Павло Вольвач, Ольга Унгурян, Олена Кириченко, Тетяна Терещенкова, Людмила Таран та ще дехто нез’ясований". Це колаж довірливих розповідей поета-видавця, зініційований журналістами, а серед них теж траплялися замасковані під журналістів поети, – жанр, якого ще не було в нашій літературі. "Соло..." – надзвичайно цікаве, знайомить читача в найбезпосередніший спосіб з біографією Малковича, його родиною, його друзями, його уподобаннями і ненав’язливо вводить у світ його поезії.

Попередній розділ – "Фотоспалахи" – не менш інтригуючий: це "поезії фотографічні", тобто фотографії з авторськими коментарями. Відкритість і довірливість Малковича може розчулити і найчерствішого. Він знайомить читача зі своїми батьками, сестрою, дружиною, синами, друзями. На одній зі світлин, датованій 10 травня 2005 року (день народження Малковича), зафіксовано навіть віденський пам’ятник Гете. Закам’янілий автор "Фауста" з цісарською маєстатичністю возсідає на престолі, а Іван і його молодший син Гордійчик перекидаються репліками біля ніг олімпійця. Ще одну світлину я просто не міг не зауважити. На ній біля брами Золотих воріт зафіксовано добірне поетичне товариство. Процитую авторський коментар: "1987-й чи 1988-й (?). Вісімдесятники. Чи хтось пам’ятає, хто нам зорганізував це фотографування?.. Можливо, Римарук?.. Зліва направо: Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Аттила Могильний. Я присів, щоб не заступати мистецьких левів на брамі Золотих воріт, а вийшло символічно – випав з поетичної "обойми" у видавці".

Іван трохи кокетує з тим випаданням. І у 1980-ті і в подальші роки Малкович завжди був над’яскравою зіркою. Інша річ, що зірка любила грати різні ролі. Його вірші клали на музику і співали Віктор Морозов, Василь Жданкін, Тарас Чубай, Марічка Бурмака. На початку 1990-х Іван виступав перед найбільшими залами як ведучий концертів переможців першого фестивалю української пісні "Червона рута". Він легко виходив на одну хвилю з публікою різних міст, де живуть українці, аж до Торонто. Можливо, йому кортіло прочитати щось зі своїх поезій, та він від усього серця представляв публіці нову генерацію українських музикантів і співаків. На той час він вже видав збірки "Білий камінь" (1984) і "Ключ" (1988) і писав свою третю книжку, до якої ніяк не міг підібрати назви, і згодом назвав її просто "Вірші" (1992).

1980-ті карнавально і галасливо – з мітингами і фестивалями – перейшли в 1990-ті. Здається, поетичне моцартіанство Малковича вичерпало себе саме на початку 1990-х. Та його поезія знайшла для себе, крім віршів, інші – і цілком видимі – втілення. Незважаючи на вміння поіронізувати і поекспериментувати, Іван завжди плекав у своєму поетичному саду делікатність. Його інтонування, його мовлення настільки делікатні, що ризикують бути поглинутими навалою довколишніх шумів і гупань, не завжди концертних. Ризикну припустити, що Іван заснував своє власне князівство під виглядом видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" саме для того, щоб захистити свій світ, свою родину і свою поезію від чужих, а часом і ворожих втручань. Його поетичному двійнику – теж Іванові – з циклу "Вертепчик", що переходить із книги в книгу, доводиться спілкуватися з різними персонажами: зі Щезником, який за послуги просить Іванове серце; зі своєю Жінкою, занадто вже раціональною як на химерну Іванову натуру; з неробою Кентавром, який любить мандрувати і баламутити; з Ковалем, який готовий палями випростовувати українцям хребти; з Катом, який може вкоротити Іванові язика...

Світ Малковича перенаселений персонажами. Їх вистачило б на кілька опер. Сільський священик сусідить тут із міфологічним Напередовцем, помножувачем земних благ. Зі всією відповідальністю наважуся написати: невипадково Іван чимось нагадує Гете, адже живе і творить у фаустівському вимірі. Малкович знає, що метаморфози можна накликати, та важко ними керувати, що усі земні істоти спіймані своїм існуванням. Навіть славний Сковорода. У цьому вертепчику трагікомічних персонажів кожному надано можливість зіграти свою перфектну роль.
Віктор НЕБОРАК