Нещодавно довелося з дитиною відвідати дитячу поліклініку. Людей уранці біля кожного кабінету було чимало. Тож черга до ЛОР-кабінету не здивувала. Але біля цього кабінету серед великої кількості мам із дітьми стояла жінка, у якої на руках постійно плакала дворічна дівчинка. У дитини, мабуть, боліло вушко. Але ніхто із черги, чуючи постійний плач дитини, не запропонував пройти без черги. Через 20 хвилин стояння під кабінетом сльози потекли й по обличчю мами. Жінка, мабуть, сором’язлива й попроситися без черги не змогла. Але здивувало інше – ніхто з мам, знаючи що таке біль у дитини і її сльози, не виявив співчуття. Так само ніхто з лікарів не допоміг пройти мамі без черги. Тож півгодини жінка з дитиною змушені були простояти в черзі.

Коли розповіла про цей випадок знайомій, вона не здивувалася. А навпаки розповіла свою історію. Вона була свідком, як в одній із міських маршруток стало зле жінці. Виглядала жінка трохи "пом’ятою" і, можливо, це вплинуло на ставлення до неї пасажирів. Але більшість не лише не допомогли їй, а вимагали висадити на найближчій зупинці, мовляв, там стане легше. Тим часом водій, у якого просили нашатирний спирт із аптечки, так і не зміг його знайти.

Подібні випадки, на жаль, підтверджують – ми стали черствими й просто тонемо в байдужості. І виявляється це майже на кожному кроці. Зайдіть у транспорт із дитиною: зазвичай місце звільняють лише після того, як хтось із пасажирів чи водій зробить зауваження. У чергах давно забули, що потрібно пропускати людей літнього віку. А штовхаючись у тролейбусі, ніхто не попросить вибачення.
Можливо, усе це незначні приклади, але з такого складається наше буденне життя, і щодня ми в цьому "варимося". Тому й самі стаємо байдужими. Але іноді ця байдужість може вдарити й по нас, тоді буде дуже прикро, що в необхідний момент ніхто не поспівчував і не допоміг.