Вже декілька років Кіцмань і Кліводин сперечаються на тему: "Чий Іван Гешко?" Перші стверджують, що його мати родом з Кліводина, та й до шести років він бігав кліводинськими пагорбами – отож зірка їхня. У кіцманчан інший аргумент – з восьми років хлопець ріс в акуратному будиночку на вулиці Українській, 7. У найкращої, наймилішої бабусі Орисі Андріївни Гешко.Через 10 копійок хлопець ледь не загинув під колесами автомобіля
Що таке зірка, кореспондент "МБ" зрозумів вже на під’їзді до Кіцманя. Літня кіцманчанка із сапою, коли почула про те, що шукають будинок бабусі чемпіона Івана Гешка, одразу відклала знаряддя праці убік. "Це той, що бігає? Ондечки він!"
Іван Гешко, який напередодні повернувся із перемогою зі Всесвітньої універсіади, насправді виявився "ондечки": виходив із двору чепурного будиночка. Він без будь-якої зірковості пояснив, що поспішає на прес-конференцію, але якщо треба – затримається на хвилину, щоби його сфотографували. Потім спортсмен терпляче і з посмішкою виконував "накази" фотографа: "А тепер станьте так, щоби було видно і вас, і песика, але щоби останній при цьому стрибав..."
Нарешті у двір вийшла усміхнена бабуся.
– Іван – це бабусин онучок, – розпливлася у щасливій посмішці Орися Гешко (мати його батька). – З восьми років він виховувався у мене. Його батьки розлучилися, і так склалося, що виріс він у мене.
У дитинстві був дуже швидким. Коли йому було сім років, мати залишила його зі мною, бо потрапила до лікарні. Тоді зайшла до нас у гості моя онука, яка саме прийшла з магазину канцтоварів, де накупила зошитів, олівців. Дала дівчина йому 10 копійок, і хлопчина одразу побіг: "Куплю й собі щось!" А такий швидкий був, що я лише встигла одну картоплину почистити, як згадала: "Де Іван?" Кинула одразу усе й побігла до магазину. Прибігаю, а біля дороги вже натовп: "Ваш Іван перебігав дорогу так швидко, що водій не встиг зреагувати! До лікарні вже відвезли його із розбитою головою!" У мене від страху усередині похололо. Прибігаю – він з розбитою головою, довкола лікарі. До сьогодні залишилася пляма на місці поранення.
Бешкетником був. Я його щоліта відправляла до піонерського табору через те, що він був дуже швидким. Хвилювалася, бо ж хлопець, аби не трапилося чого.Пригадую, у п’ятому класі почали його у школі зачіпати. Він своєму кривднику нічого не сказав, але як розвернувся... Побив того хлопця.
Приходжу з роботи, а тато його однокласника вже на порозі: "Ваш побив мого. Ану покажіть цього бійця". Тут саме Іван надійшов. Тато хлопця подивився на нього уважно і сварити не став. Напевно, побачив, що хлопець серйозний. Лише привів свого сина і примусив обох потиснути одне одному руки. Пригадую, що захисники того хлопця збиралися Івана побити, але подивилися, як він файно того відлупцював, то й передумали.
Я усе забуваю запитати сусідів, де той хлопчина, що його Іван тоді так провчив.
Як розповідає бабуся, у піонерських таборах, куди вона його відправляла подалі від пустощів 11 разів, Іван також не сумував. Наприклад, в Іванківцях його улюбленою розвагою було розмальовувати обличчя тих, хто спав, фломастерами та іншими підручними засобами, а потім із друзями закричати о 12-й ночі: "Тривога!"
"Якби купила йому кларнета – був би музикантом"
– У спортивну секцію Івана відвів тато, й він одразу ж вирішив: "Буду кращим за усіх!" – пригадує бабуся. – А він міг би бути музикантом, бо дуже любив виступати, мав музичний слух.
Не став музикантом, а залишився у спорті, напевно, через один випадок.
Іван мріяв грати на кларнеті. Я пішла до музичної школи, взяла список усього, що слід придбати для занять, накупила зошитів та посібників. Останнім пунктом у спискові був кларнет. Я у магазині запитую: "Скільки коштує?" Відповідають: "120 рублів". Гроші великі для мене – пенсіонерки.
А Іван такий був, що куплю що-небудь – одразу розбирає, щоби подивитися, що там усередині. Я собі гадаю: ось куплю за 120 рублів кларнет, а він по трубах та клавішах усе порозбирає – і немає 120 рублів. Кажу йому: йди позич гроші під розписку. Але ж ти усе ламаєш: ліхтарик куплю – наступного дня вже немає ліхтарика. Давай подивимося, що твоє захоплення серйозне – тоді купимо кларнет.
Отож придбала я усе, окрім кларнета, й Іван ...застрайкував: "Без кларнета до музичної школи не піду!" Так і залишилися ноти і зошити до сьогодні.
Він у мене до всього здібний. Міг бути медиком, бо пальці у нього дуже чутливі. Масаж навіть якось сам робив.
Кухар також чудовий. З сьомого класу Іван готує – і рибку спече, і м’ясо, і налисників насмажить. І машину водить, і електрику усю у домі знає. Але усе робить хутенько.
Щоправда, у їжі Іван дотримується дієти. Картоплю, борошняні вироби не їсть – задля спорту. Адже він бігає, і організм повинен витримувати навантаження. Приїжджає зі змагань – й одразу до шпаргату: рибку, відбивні готує. Салат нарізає так швидко, що заледве очима встигаєш за рухами стежити.
"Мерседес" із іменним номером "Гешко" зустрічало оплесками усе місто
– Іван у мене такий: як сказав, що доб’ється чогось, то доб’ється цього обов’язково, – розповідає Орися Андріївна. – Народився він на саме Преображення, у сорочці.
Як сказали не їсти і дотримуватись дієти – він від свого не відступить. Він і дівчину свою цього навчив. А вона любить його – тож так і робить. Я ж їй кажу, що треба усе їсти, а вона відповідає: "Що Ваня сказав, те і їм".
"То що добре?" – питаю її. А вона посміхається: "Спочатку було не дуже, а тепер – звикла".
Гарна у нього дівчина. Мені одразу сподобалася.
Дівчатам тутешнім Іван подобався, але він знайшов свою долю. Деякі сердиті навіть. Тепер мрію, щоби він онуку мені приніс. Краще дівчинку, бо баба вже стара, а як буде хлопець такий самий швидкий – і не наздожену.
Є ще одна гордість у кіцманчан – "Мерседес" із іменним номером "Гешко". Коли ця краса вперше з’явилася на вулицях міста, перехожі аплодували.
– Коли він вперше приїхав, усі зупинялися і показували жестом: "Ти молодець", – згадує перша вчителька Івана Гешка Дарія Ткачук. – Він у нас зірка, але не пройде повз сусіда чи однокласника, щоби не посміхнутися, потиснути руку.
Іван Гешко сидів
за другою партою
– Коли бачу його виступи по телевізору, – продовжує Дарія Ткачук,– згадую, як вчителька французької мови казала йому: "Іванку, вивчай французьку мову!", а він відповідає: "Я що маю у Францію їхати?"
Тепер ми з ним часто згадуємо цей випадок, бо об’їхав він півсвіту.
Пригадую, як його привели до кіцманської школи. Це був біленький другокласничок, веселий, але здивований: "Така велика школа..."
Сидів у першому ряду за другою партою. Був дуже старанним.
Його усі вчителі любили. Ми його не раз гладили по голівці і підбадьорювали – ти у нас найкращий.
Перша вчителька Івана Гешка каже, що успіх її учня – невипадковий. Яскравий приклад цього – малі олімпійські ігри, які відбуваються у кіцманській школі щороку. У третьому класі під час змагань з бігу серед третьокласників в Івана на дистанції розірвалися кеди. Та загублена підошва не зупинила бігуна: зі стертими до крові стопами хлопець добіг до фінішу першим.
– Я тоді ще подумала, – пригадує вона, – що яка ж це воля до перемоги у такої маленької дитини. А коли оголосили, що він перший, то бачили би ви його обличчя!
Клас Івана був дуже дружним. Розмовляли, підбадьорювали, глузували, але так тепло... Часто приходили до мене в гості на "поливаний" понеділок, я їх пригощала солодощами.
Ще одна риса Івана: він ніколи не вживав і не вживає спиртного. Навіть келиха шампанського не дозволяв собі.
А який він благородний! Якось я кажу: "Тобі нічого хвилюватися, де жити, бо у тебе є бабуся. Ти ж тут живеш усе життя". На це він відповів, що у бабусі є ще одна внучка. Він не сподівається на когось, сам працює над тим, щоби досягти мети.
Іван завше думає, як принести людям користь. Навіть тепер він щось задумав побудувати, але нікому не каже.
У Кіцмані, коли показують змагання за участю нашого Івана – усі біжать до телевізора: "Нашого Гешка показують!" Він знайшов себе. Це, напевно, найголовніше у житті – знайти себе, і не важливо де – у полі, перукарні, школі.
