Спеціалізований дошкільний навчальний заклад №31 на вулиці Руданського обнесено високим муром. Але, відчинивши хвіртку, ніби потрапляєш у казковий світ: розмальовані дерев’яні будиночки, альтанки, гірки, веселі дитячі майданчики, багато квітів та зелені. Майже стерильна чистота. Навіть не віриться, що тут перебувають хворі діти з обмеженими психофізичними можливостями.
“Кожну дитину обніму та обцілую”
“У нас тут свій мікроклімат – своєрідна територія любові, – зауважує завідувачка Франческа Сташевська-Курченко, зустрічаючи кореспондента “МБ” у своєму невеличкому кабінеті, заставленому книгами та іграшками. – Ми постійно кажемо своїм дітям, що вони гарні, розумні, успішні, все вміють, все у них вийде. Коли заходжу в групу, всі діти біжать до мене. Кожного обніму та поцілую. Бо для мене, як і для всіх працівників садка, вони – найкращі. Дивлячись на них – чистеньких, доглянутих, і ми почуваємося щасливими. Вже 32 роки я повторюю просту істину: цих дітей треба любити. Але, на жаль, не всі це розуміють. Тому довелося обнести садок високим муром. Бо раніше, коли діти гуляли, дехто зі школярів та молодих людей, проходячи повз, міг крикнути: “Дауни! Дебіли!” і навіть кинути палкою чи каменем. Ми не заховали їх від людей, а лише намагаємося оберегти від образ. А добрі люди завжди знайдуть до нас дорогу”.
У відчинені двері забігає симпатична дівчинка приблизно трирічного віку, сміливо вилазить мені на коліна, обнімає ручками за шию. “Це наша Алінка, – сміється Франческа Телесфорівна. – Дуже ласкава, добра дівчинка”. Доки ми розмовляємо, до кабінету час від часу заходять діти, завідувачка обнімає їх. А вони туляться до неї і щасливо сміються.
Десять років підбирала колектив
– За 32 роки у нашому садку побувало понад 750 хворих дітей, – зітхає пані Франческа. – Щоразу на випускному плачу, ніби прощаюся зі своїми рідними дітьми. Кожному нашому випускникові ми вручаємо грамоту. На ній емблема садочка – дві розкриті долоні та фотографія дитини, а всередині такий текст: “За уміння жити в колективі, дружити з ровесниками, бажання бути кращим, старанність в обслуговуванні”. Комусь ці слова можуть здатися примітивними, але тільки не цим дітям. Коли 1976 року мені запропонували очолити першу в Чернівцях спеціалізовану дошкільну установу для аномальних дітей, довго не погоджувалася – боялася, що не справлюся. А коли побачила їх: не могла дивитися на їхній біль і горе батьків. Цілими днями плакала та просила в управлінні освіти не призначати мене завідувачкою. Але там грюкнули по столу і сказали: будеш працювати! Довелося погодитися. Тоді я вже була заміжня, мала сина. Чоловік спершу дуже жалів мене. Але згодом змирився і постійно допомагав мені.
До створення спеціалізованого дошкільного закладу розумово відсталі діти перебували вдома у закритих приміщеннях. Дехто з батьків навіть соромився виводити їх на вулицю. Тому зітхнули з полегшенням, що тепер їхні діти зможуть навчатися, розвиватися. Спершу молодій завідувачці було надзвичайно важко, адже довелося починати з нуля. На роботі Францеска Телесфорівна днювала і ночувала. Щоби чогось не забути, акуратно занотовувала в журналі щоранку, що потрібно зробити протягом дня – по годинах. А роботи було дуже багато. Перебудовували стару будівлю австрійського періоду під дитячий садок, проводили гарячу воду, міняли освітлення, облаштовували територію. Довелося розробляти спеціальні програми та методики, як доглядати за розумово відсталими дітьми, як готувати їх до школи – навчити рахувати та читати.
– Та найважче виявилося підібрати кадри, – зізнається Франческа Телесфорівна. – Потрібно було відшукати однодумців, які би працювали не за 15 відсотків до зарплати та підвищену пенсію, а щиро любили дітей, до того ж хворих. Я навіть розробила спеціальний тест, який заповнювали претенденти. Кожному, хто приходив влаштовуватися на роботу, все чесно розповідала. І наче молитву, казала: “Ви, звичайно, можете образити важко хвору дитину, не нагодувати її, не помити, і вона нікому про це не скаже, бо не розмовляє. Ви можете обманути всіх, але не Бога. Він усе бачить і чує. Тому ви повинні працювати так, щоби не мучила совість”. Дехто одразу ж ішов, залишалися одиниці. На створення колективу у мене пішло десять років. Зараз у мене працюють люди, які навчилися любити цих дітей і мають велике терпіння.
Мої діти – син і донька, виросли серед цих дітей, малими гралися з ними. Коли син приїхав у відпустку з Торонто, де проживає, пожертвував гроші на наш садок. А донька із зятем подарували кульковий басейн. Про чоловіка вже й не кажу – він працював у нашій установі. Якось привіз на Святого Миколая для дітей велику сумку мандаринів.
“Не шкодую, що віддала цим дітям все життя”
– Наші діти специфічні, вони не можуть керувати своїми емоціями: коли потрібно сміятися – плачуть, а коли треба плакати – сміються. Ми вчимо їх робити правильно, – розповідає Франческа Телесфорівна, з гордістю демонструючи кореспондентові “МБ” домашній театр. – Кожної пори року змінюємо декорації, щоби діти знали, коли цвітуть квіти, коли падає листя чи сніг. Так розвиваємо їхній інтелект.
Заходимо до великої оздоровчо-профілактичної кімнати, де всі засоби вихователі виготовили самі. Тут діти бігають по “доріжці здоров’я”, “купаються” в кульковому басейні. Є в садочку і кімната усамітнення, де маленькі вихованці можуть погратися іграшками, поспостерігати за рибками в акваріумі, послухати розмовляючого папугу Жору. У куточку духовності –чимало ікон. Всі діти знають “Отче наш” і щодня моляться. Відомо їм і про 600-річчя Чернівців – виготовили віночок до ювілею міста.
– Ми не можемо виводити своїх вихованців на вулицю чи в парк, тому створили на своїй території всі умови для їхнього розвитку, – каже завідувачка, показуючи березовий гай, яблуневий сад, парк, поляни, стадіон, олімпійські гірки, клумби, город. – Наші вихователі розробили навчальну програму “Стежини рідного садочка” і щодня ведуть кудись дітей на прогулянку. Усе ми робили самі, плекали кожне деревце, кожну квітку. Цього року посадили 30 кущів туї і кипариса, бо вони заспокоюють нервову систему. На городі вирощуємо щавель, ревень, зелень, капусту, кабачки... Борщ зелений варимо, компоти, салати свіжі робимо. Яблука свої маємо. А ось цю дерев’яну альтанку нам подарував спікер Арсеній Яценюк. Її дизайн ми розробляли самі. Нам потрібно ще дві такі альтанки. І фільтр для очистки води, який коштує 300 доларів. Шукаємо спонсора.
Прощаючись, пані Франческа задумливо каже: “Не шкодую, що все життя віддала цьому закладу. Впевнена, що допомогла багатьом дітям. Вони часто навідуються до нас, хоча вже давно дорослі. Кажуть, що тут їх любили і тут їм пахне домашніми пиріжками”.
Надія БУДНА
