„Ми не боялися вже ні обстрілів, ні бомбардувань – лише голоду”

У неділю, 22 червня, Україна вшановуватиме пам’ять жертв Другої світової війни. Саме цього дня 67 років тому Німеччина напала на Радянський Союз.
Теперішнього чернівчанина Івана Анохіна призвали в армію 1938 року з Орловщини (Росія). А народився і виріс хлопець у сім’ї, де було 12 дітей – він був п’ятим. Родина належала до середняків, бо мала коня і корову. Нині з колись великої сім’ї живим залишився лише Іван Родіонович. Дивлячись на ветерана, й не скажеш, що невдовзі йому виповниться 91 рік: міцної селянської статури, з іскоркою в очах.
„На заставі ми тримали оборону два тижні”
- У прикордонні війська слабких не брали, - розповідає полковник у відставці.- А мене саме туди і взяли. Три місяці проходив курс молодого бійця, а потім ще дев’ятимісячну школу молодшого командного складу. І лише після цього потрапив на заставу командиром кулеметного відділення: з озброєння мали ручний кулемет Дехтярьова, станковий “Максим”, гвинтівки-трьохлінійки, по 120 набоїв та по дві гранати. Напруженість на кордоні була велика: ловили ворожих лазутчиків, диверсантів, які відкрито нам погрожували, мовляв, скоро вам капут. А перед самою війною мене направили служити на кордон із Фінляндією. Справа в тому, що після фінської кампанії кордон пересунувся на 30 кілометрів від Ленінграда вглиб Фінляндії. Тут тривали інженерні роботи – споруджували вогневі точки, а лінії з усіма прикордонними атрибутами ще не існувало. Фіни разом з німцями влаштовували різні провокації. І перший удар ворога прийняв саме наш П’ятий Червонопрапорний прикордонний загін.
- О 23.00 з 21 на 22 червня я з двома солдатами пішов у “секрет”, - продовжує ветеран. - Було тихо, але відчувався якийсь незрозумілий рух по той бік кордону. Але о 4.00 раптом загули танки й почався шалений обстріл всього кордону, а у напрямку Ленінграда і Виборга полетіли великі зграї ворожих літаків. Над нами теж покружляв німецький літак-розвідник. Після нього з’явилася фінсько-німецька рота при підтримці двох танків. Один танк ми підбили, а другий втік. На заставі тримали оборону два тижні. Потім нас приєднали до комендатури і дали наказ – за будь-яку ціну прорвати оточення і визволити штаб 165-ої стрілецької дивізії. Зробити це було нелегко, але ми впоралися із завданням, хоча ту рукопашну досі забути не можу. Після цього нас перекинули на стару лінію оборони, яку було облаштовано ще до фінської кампанії. Навколо ліси, тому битися могли лише піхота та танкетки. Особливо дошкуляли фінські розвідники-“зозулі”: вилізуть на смереку, дивляться, де ми, а потім дають з автомата чергу. Мені теж довелося на деякий час перекваліфікуватися на снайпера й тиждень повоювати в новій ролі, про що свідчить медаль “За відвагу”. А 29 серпня 1941 року мене поранило і контузило: досі маю над легенями осколок від снаряда. Його не виймали, бо потрібно було викинути два ребра.
Лікувався в госпіталі в Ленінграді два місяці. Далі потрапив у новосформований 108-й прикордонний полк і закінчив трьохмісячну школу командного складу, після чого мене призначили начальником охорони “Дороги життя” на Ладозькому озері.
„Мороз сягав 45 градусів, вартові замерзали на посту”
- Довжина дороги приблизно 50 кілометрів, машини курсували сотнями: з Ленінграда везли жінок і дітей на відкритих кузовах, інвалідів і пенсіонерів, у зворотному – продовольство і боєприпаси. Німці обстрілювали безперервно. Машини їхали з відкритими дверцятами: коли лід проламається, то поволі тонуть, що давало можливість водію врятуватися. Мороз сягав 45 градусів, вартові замерзали на посту. Ледь уб’ють німці якогось коня, як ми вже біля нього. Їли навіть шкіряну упряж. Не боялися ні обстрілів, ні бомбардувань – лише голоду. У Ленінграді у снігу лежали тіла загиблих від голоду дорослих і дітей. Пам’ятаю виступ маршала Ворошилова, який сказав: ”Я приїхав на “Червоній стрілі”, на ній і поїду, але міста не здамо!”. А йшлося про урядовий залізничний потяг під такою назвою. Ситуацію виправив Жуков, який наказав сконцентрувати маси військ на головних напрямках, а на другорядних утримувати заслони.
Студенти ленінградських вузів щоденно чергували біля кожного будинку, скидаючи з дахів після бомбардувань німецькі фугасні бомби. З однією зі студенток політехнічного інституту я тоді й познайомився, а розписалися вже після війни, 1945 року.
Як розповідає Іван Родіонович, після прориву блокади Ленінграда, його разом з іншими досвідченими прикордонниками-фронтовиками перекинули у Польщу. Закінчив же молодий офіцер війну на території Німеччини. А потім в армії ще служив до 1960 року. До речі, він десять років командував прикордонною заставою у Білій Криниці Глибоцького району. Після чого закінчив технікум і інститут, і аж до виходу на пенсію працював фінансистом.
За свій ратний подвиг на фронтах Другої світової війни Івана Анохіна нагороджено трьома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького, а ще зо 20-ма медалями, а також холодною зброєю – шаблею та офіцерським кортиком.
А ще він “Почесний громадянин Ленінграда”. Іванові Родіоновичу неодноразово пропонували переїхати туди на проживання, надавали безкоштовно квартиру, але він відмовився – полюбив Буковину.
Василь Гринюк