. Переважно це були молоді чоловіки віком 20-25 років. Їх брали до Карело-Фінської АРСР для відбудови однойменного каналу.
Із села Кам’янка до Карелії взяли майже 80 осіб. Повернулися з них біля 20. Нині в селі проживають двоє – Георгій Зеленівський і Микола Лазурко.
- У серпні 1944 року з сільради повідомили щоб я та ще близько 50 осіб з нашого села прийшли у військкомат, - розповідає 87-річний Микола Лазурко.- Я пішов, зі мною було ще біля 40 осіб. Дехто не хотів йти, їм шили “політику” і згодом забирали на висилку.
З Глибокої нас відправили до Чернівців. Там було майже дві тисячі осіб з усієї області. Казали, що везуть “вперед” – на фронт. Ми не знали куди їдемо, але коли відчули холод, то зрозуміли, що це північ. Так, прибули до Медвежьєгорська у Карелії. Поселили нас у фінські казарми, що залишилися від 1939 року. Місця всім не вистачило, тож рили землянки. Дошкуляв холод, пайок був дуже мізерний, люди почали хворіти, санчастини не було, а примушували працювати. Більше третини наших земляків померло від різних хвороб. Керівництво побачило, що люди помирають і частину людей, які були хворі, комісували. Вони поїхали додому, але чимало їх загинуло дорогою.
Хто був здоровіший потім відправили на Кавказ до міста Кафан. Там ми будували дороги, мости, пробивали тунелі в горах. З карельських морозів нас відправили у спеку. Я був тут на роботах близько 1,6 року, а хто залишився, то заробив гроші.
- Добрався я до Кам’янки 1947 року, а тут голод, - каже Микола. - Тиждень був удома, а далі пішов на роботу в лісгосп, працював на різних роботах. Виростили з дружиною семеро дітей.
