„До найближчого сусіда – два кілометри”

Невеличкий хутір Фандатури належить до Старововчинецької сільради і розташований в мальовничій долині між селом Кам’янкою і Багринівкою Глибоцького району.
Вісім років тому єдиний тепер заселений будинок на хуторі купив газда Анатолій Федорюк. Тут він і мешкає з дружиною Ніною та чотирма дітками: 13-річною Юлею, 12- річною Марічкою, 10-річною Галинкою та 2,5 – річним Толиком. До центру Кам’янки від хутора вісім кілометрів, до Вовчинця – п’ять, до центральної дороги - близько 2,5 км.
Окрім заселеного будинку, тут стоять ще декілька порожніх.
- Тут так чудово, - каже Анатолій. - Неподалік ліс, навкруги зелені луки, внизу потічок, ставок, співають пташки. Справжнісінький рай, лише працюй і радій природі. По кілька днів тут людей не побачиш.
Діти Анатолія і Ніни підростають, тож виникла потреба в розширенні житлової площі. Тому поруч зі старим будинком почали будувати новий, вже й дах звели. У день моїх відвідин Анатолій разом з родичами мастили глиною стелю.
- Поки значних робіт у полі ще мало, треба зробити, - каже Анатолій. - Нехай висихає. Я майже все сам роблю. Маю коня, щоби підвезти матеріал для будівництва. Але гравій, пісок та цеглу підводою не привезеш. Доводиться платити значну суму за машину. А сюди можна під’їхати тільки в суху погоду. Думаю там на горбі викопати криницю і провести воду, хай буде водогін, як у місті.
- Дружині тут подобається. Щоправда, до найближчого сусіда два кілометри, але для цього є неділя, - сміється Анатолій. - Не чути тут ні гулу автомашин та мотоциклів, зеленіють сади на покинутих садибах хуторян.
Довідка
Ще за часів Австрії земля та ліси біля хутора належали відставному полковнику. Неподалік фільварку було понад 10 хатин, де жили наймані робітники. Перед Першою світовою війною власники продали близько 300 га землі. Купили поле троє старововчинецьких газдів. Згодом почали продавати частину землі, щоби віддати борги. Старововчинецький газда Іван Вінтонюк залишив собі близько 30 га землі, посадив сад, збудував будинок та господарські споруди. 1948 року радянська влада кинула господаря до в’язниці. З часом будівлі розвалились, а сад викорчували. Частину землі засівали різними культурами, а близько 100 гектарів відвели під пасовище, збудували приміщення для худоби та овець. Після розпаду Союзу хутірець почав занепадати, кілька сімей виїхали до США, будинки зруйнувалися. На пасовищі зробили сміттєзвалище.
Петро Кирстюк