Сорокаріччя творчої діяльності народний артист Молдови Іон Суручану відзначив двогодинним концертом у Літньому театрі. Шанувальників творчості співака зібралося повен зал. Після концерту 58-річний Іон Андрійович роздавав автографи та спілкувався з прихильниками. Кореспонденту „МБ вдалося поговорити з артистом у гримерці. Незважаючи на солідний вік, виглядає Іон Андрійович молодо – більше 45 років не даси. Після розмови він усі квіти, отримані від глядачів, подарував журналістам.
“У радянські часи звання народного артиста дозволяло двічі стукати в одні двері”
- Сорокаріччя творчої діяльності ви святкували не лише у Чернівцях?
- 40-річний ювілей я святкував у Санкт-Петербурзі. 14 листопада минулого року у мене був концерт у найбільшому палаці Петербурга “Жовтневому”. А 19 квітня цього року там же відбувся ювілейний концерт. Коли готували афіші, боявся писати “Іон Суручану. 40-річчя творчої діяльності”. Глядачі могли подумати, що вийде 70-річний дідусь з паличкою. Тому я спеціально не зазначав, скільки років святкую на сцені.
- Сорок років на сцені для артиста багато чи мало?
- Як для будь-якої людини, це більша половина життя. Щиро кажу, я навіть не відчув, як минули ці 40 років. Коли згадую пісні, а є такі, які навіть не можу згадати, тоді відчуваю: все-таки минули ці 40 років. Але сьогодні я визначаю свій вік за своїми внуками. Дивлячись як вони ростуть, відчуваю, як стаю старшим.
- Ви досягли чого хотіли?
- Важко сказати. Правда те, що я хотів зробити собі ім’я. Хотів, аби концерти відбувалися і репертуар був хороший. Мріяв отримати звання народного артиста. Але не тому, щоби вийти на сцену і сказати: співає народний чи заслужений артист Молдови. У радянські часи артисту, який мав звання, дозволялося постукати двічі в одні двері. Через два-три стуки у двері я зміг вирішити квартирне питання.
“Думав, люди скажуть: “Ми ж його слухали на весіллі!”
- Як вас сприймали на сольних концертах у Петербурзі та Кишиневі?
- Моя дружина давно не була на моїх концертах, які відбуваються за межами республіки. Але на концерті у Петербурзі я ніколи не бачив свою дружину такою – зі сльозами на очах, сльозами радості. Навіть у Кишиневі концерт відбувся стриманіше. Бо там думають: “Та, це наш!” Я дуже хвилювався, адже у Кишиневі у мене не було сольного концерту десять років. У Кишиневі я виступаю переважно на весіллях. Думав, що люди скажуть так: “Ми ж слухали його позавчора на весіллі! Немає змісту йти на концерт”. Моя дружина працює завідувачем касами у палаці. Вона дуже хвилювалася, радила дати рекламу на радіо. Я кажу: “Надю, облиш! Ти що, збираєшся з цих грошей купити літак? Скільки буде, стільки буде”. А за десять днів до концерту – жодного квитка.
- Прийомом у Чернівцях задоволені?
- Так. Раніше я вже співав у Літньому тетарі, але ще в старому. Лише раз сталося непорозуміння, коли взимку організовували концерт у Будинку офіцерів. Було дуже холодно, і в залі були щонайбільше сто глядачів. А за 40 років я багато виступав у Чернівцях. Почуваю тут себе дуже добре. Не хочу казати “як удома”, бо зрозуміють неправильно. Подумають, що молдованин претендує на територію (сміється - ред).
- Які спогади пов’язані з нашим містом?
- 1987 року на “Буковинській весні” трапився приємний випадок. Тоді директором філармонії був Володимир Старшинов. З групою “Реал” я мав дати два концерти. Після мене на третій день мав працювати Василь Зінкевич. Ми з ним добрі друзі. Я відпрацював два концерти. А потім підходить до мене Старшинов: “Я тебе дуже прошу, Вася захворів. Виступи замість нього”. “Як я піду? Люди ж купили квитки на Зінкевича!”. “Не хвилюйся, ми пояснимо причину”. Думаю: гаразд, хтось залишиться у залі, хтось здасть квитки у каси. І найприємніше було те, що ніхто не здав квитки. Був повен зал, як на концерті Зінкевича. Вася сидів за кулісами. Я його запросив на сцену, щоб у жодному разі не подумали, що ми обманюємо. Виручив друзів – і Васю, і директора.
“Сандулеса – одна з найпорядніших людей”
- На концерти інших виконавців ходите?
- Рідко. Останній концерт, який я відвідав, був Саші Розенбаума. Я залишився вражений від того, як він працює. У нього дуже гарно вибудована програма – і пісні, і атмосфера. Немає вульгарності. Він навіть привітав мене на сцені з 40-річчям. Я його не просив і розчервонівся, бо не був по-концертному вдягнений – у джинсах і куртці. А він ще й представив мене - зал аплодував.
- А на концертах українських артистів?
- Я дуже вдячний усім українським виконавцям. За виключенням можливо, двох артистів, які не дуже раді бачити мене на Україні. А 99,9 % дуже добре мене приймають. Ми знаходимо спільну мову. Мене часто запрошують до Києва до палацу “Україна” на збірні концерти, присвячені, скажімо, Дню міліції.
- З Лілією Сандулесою ще співаєте дуети?
- Співали. Луна-луна-луна-луна-на-на.... (наспівує, - ред.). Зараз ні. Але Лілю я дуже люблю. У нас дуже хороші стосунки. Вважаю її однією з найпорядніших людей. Поясню чому. П’ять років тому, коли я робив свій творчий вечір у Києві, запросив багатьох українських артистів. На концерт прийшла тільки Ліля. Навіть Ауріка Ротару, з якою ми гуляли перед концертом до другої години ночі, клялась, що прийде, але так і не пришла. А з Лілею ми знайшли спільну мову через наші пісні. Дуже вдячний їй за те, що вона запросила мене на творчий вечір у Чернівцях. З Іваном Бобулом також маю чудові стосунки, але ж не може на одному концерті дуетом співати два чоловіки! У мене прекрасні стосунки з усіма українськими артистами. Це не московська тусовка. Ваші – щирі. Позаминулого року мене запросили на один з концертів у Москву. Таке враження, наче я їм їхній хліб. Але я покладав великі надії на них. Дякувати Богові, є що покладати (сміється, - ред). Українсьткі артисти – простіші, відкритіші та відвертіші. Ціную дружбу з Миколою Гнатюком та Миколою Мозговим. Коли в Києві нас об’єднує “збірна солянка”, зустрічаємося. Звичайно, без ста грамів не обійтися!
- Ваші батьки також були музикантами?
- Батько працював лісником. О шостій годині ранку він вже був на зупинці та чекав свою бригаду. У той час на зупинках був радіоприймач: “Говорит Москва. Московское время – шесть часов утра”. І гімн Радянського Союзу. А хурделиця мете. Після гімну СРСР десять хвилин йшли новини, а потім о 6.15 – музика: співає Іон Суручану. А він думав, що я саме в той час співаю. Казав: “Мей-мей-мей, синку, яка ж це в тебе тяжка робота. О шостій ранку співати!” Так само на Новий рік. Йому ж не поясниш, що ми знімали новорічний вогник за два місяці до ефіру.
Довідка
9 вересня 1949 року - народився в селі Суручень під Кишиневом
1968-1993 - соліст молдавських вокально-інструментальних ансамблів “Норок”, “Букурія”, ”Реал”.
1975 р. - одружився з Надією, за рік народився син Андрій
1990 р. - став народним артистом Молдавської РСР
1994-1998 рр. - депутат парламенту Республіки Молдова
1997 р. - пісня В’ячеслава Добриніна “Незабудка” у виконанні Іона Суручану стала хітом
Ольга Гнідан
5-06-2008, 11:12
0
3 148
