"Якби не мої кізочки, не витягнула б це важке життя", – 76-річна чернівчанка Марія Юркевич повільно іде парком Шиллера, що за університетською бібліотекою. За бабусею, вдягнутою в синій літній халатик та чистенький фартух, біжать дві кози – чорна і біла.
– Пенсію маю 905 гривень. Цього вистачає на комунальні послуги і хліб. А замість ліків маю козяче молочко. Та й самі кізочки не дають нудьгувати мені, старенькій…
Марія Тодорівна має невеличкий будинок зі зручностями, сарай, клаптик городу і гарне подвір’я з двома столиками. До Театральної площі їй іти хвилин сім. Але у місто жінка виходить раз на місяць – купити продуктів.
– На дорогу квартиру, на золото не проміняю свій будинок і кіз, бо це моя стабільність, – каже жінка і сміється. – Лишайтеся трохи зі мною – будете пасти кіз, подоїте їх…
"Діти називають кіз псами"
Білу козу звати Білка Рогата, чорну – Чорнушка. Вони біжать за мною і Марією Тодорівною. Пасуться там, де зупиняємося. Кіз чернівчанка випасає щодня – зранку і ввечері у парку Шиллера. Доки вони пасуться, господиня косить сіно.
З жінкою сідаємо у затінок під дерево. Кози пасуться за п’ять метрів від нас.
– Трьох синів поховала. Один воював в Афганістані, інший у Чечню потрапив, а третього у Чорнобиль забрали 1986 року. Немає і мого діда, чоловіка мого… Донька живе в Іспанії, – Марія Тодорівна говорить спокійно, але руки міцно стискають палицю. – Маю онуків і правнуків, але бачимося рідко… Оці мої кізочки – втіха. Сусід не один раз запитував, з ким я розмовляю у парку чи вдома на подвір’ї. А то Білка Рогата і Чорнушка мене слухають. Ця худоба не говорить, але очима дивиться так, що і слів не треба.
Кіз Марія Тодорівна тримає з кінця 1960-х, але люди у парку досі не звикнуть. Молодь сміється, хлопці бігають за козами і жартома мекають. "Діти кіз бачать лише по телевізору, тому думають, що то великі пси, – каже бабуся. – Малеча любить гладити мою худобу, годувати з рук зірваною травичкою".
На жаль, кіз люблять не всі. Три роки тому п’яні молодики задушили чотирьох – нібито помстилися за те, що Марія Тодорівна викликала вночі міліцію до парку. За декілька днів знайшла у сараї кіз мертвими.
Через дві години Марія Тодорівна гукає своїх кіз, і ми йдемо додому. Під будинком голосно чути телевізор, який жінка залишила працювати.
– Маю раз на тиждень забаву – дивлюся політику в п’ятницю, – вигукує жінка і сплескує у долоні. – Як ті політики себе гадять і навіть не соромляться. Буває розізлюся на той цирк, перемикаю на серіал, але потім знову вмикаю – треба знати кінець комедії. Іноді дивлюся і відчуваю, як під хустиною волосся дибки стає. Мені 76 років, а я такої влади не пам’ятаю. Он додали 14 гривень до пенсії і вже гуляють перед людьми. Та що там ті кілька гривень – на півтори буханки хліба? – розмірковує бабуся. – Політики дограються – їх винесуть на горгошах. Геть осоромилися… Ну, про це говорити, он дивіться – через паркан заглядає Білка Рогата. Ну, що ти, Білко, чого дивишся? Баба тут, іди у сарай, і ми зараз будемо тебе доїти…
Замість ліків – трав’яний чай на молоці
У сараї темно, відчувається запах гною, під ногами бігають цуценята. Песики так верещать, що не чути слів бабусі. "Це вони хочуть свіжого молока", – каже жінка і дає мені синій старенький халат. Сідаю на маленький стільчик, кладу літровий кухоль і беруся за тепле уже вимите вим’я кози. Бабуся тим часом дає Білці Рогатій овес. Уже з першого руху в кухоль прискає молоко. Але за декілька секунд коза починає метушитися – лякається чужої людини. Господиня не може заспокоїти козу і далі доїть сама. Удвох ми надоїли літр молока. Виходимо з сараю.
Вдома господиня проціджує молоко через марлю і наливає у горнята. Роблю ковток. На смак молоко солодке, як розтоплене морозиво. І жодного неприємного присмаку.
– Дуже смачно! – кажу я. – А раніше думала, що козяче молоко має неприємний запах.
– Та ні! – заперечує жінка. – Моє молочко смачне. Навіть діти залюбки приходять попити, батьки їм купують парне молоко. Коров’яче молоко коштує вісім гривень за літр, козяче – дорожче. Я беру п’ять гривень за півлітра і маю собі на буханець хліба, – пояснює жінка. – Нічого казати, три з половиною літри молока на день – і маю, що поїсти і продати.
Марія Тодорівна кип’ятить воду і заварює чай. Чай натуральний, із трав. На веранді сохне акація, у скляних банках є ромашка, м’ята та інші трави. Ми заварюємо ромашку із м’ятою і за кілька хвилин додаємо до міцної заварки козячого молока.
– Працювала офіціанткою, тож зараз у нас буде гарний парад, – бабуся розкладає сервіз на маленькому металевому столику, вкритому клейонкою. У горнятка, які нагадують маленькі амфори, порівну наливає заварки і свіжого молока. – Була не лише офіціанткою, але і вахтером, прибиральницею… Маю 49 років, 11 місяців, 1 день і навіть ще вісім годин стажу! Сміх! Це сміх – мені не зарахували до 50 років стажу один день, бо якусь печатку колись хтось не так поклав, а тієї контори уже немає!
"Куди я без своїх кізочок?"
Випивши горнятко смачного чаю, ми продовжуємо бесіду. Трав’яні чаї жінці замінюють ліки. У 76 років вона не приймає жодних медикаментів і не пригадує, коли востаннє була у лікарні. Якщо почувається погано, споживає настоянку із серцевинки грецького горіха.
На молоці жінка готує манну, кукурудзяну, рисову каші.
– Усе маю своє, – каже жінка і наливає ще одне горнятко чаю. – Ще маю п’ять курочок і півника. А у великі магазини ходжу раз на місяць – закуповую крупи.
На прощання бабуся дає мені півлітра козячого молока і квіти. Підходжу до хвіртки і помічаю на розі хати десяток мішків.
– Що у мішках тримаєте? – запитую.
– 700 гривень назбирала на ці мішки. Купила цемент і річковий пісок. Робитиму ремонт. Днями почну здирати зі стін стару штукатурку, – каже жінка і стукає палицею по стіні. – Робітникам не довіряю, бо кожні десять хвилин ідуть на перекур. У наш час, як і всі, покладаюся лише на себе. Ну, і ще на своїх кізочок, бо від них і гроші на ремонт, і розрада, і смачна здорова їжа. Куди я без своїх кізочок?
Валерія Чорней
