Навколо голодомору 1932-1933 років в Україні досі точаться дискусії. Трагедія стала зручним засобом маніпуляції у руках політиків. А у народу, на жаль, історична пам’ять про велику біду не сформована.
Про найбільш болісні питання у цій темі – розмова з політологом, кандидатом історичних наук Ігорем БУРКУТОМ.
"Документа, де написано "знищити українців як націю", немає"– Чому нині знову розгорнулися дискусії щодо того, була ця трагедія просто голодом чи геноцидом проти українців?– До певного періоду ці події справді називали "голодом 1932-1933 років". А визначення "голодомор" уже має певне ідейне навантаження. Це означає, що це штучно сплановане знищення народу. Слова "голодомор" і "геноцид" значною мірою синоніми.
Автором терміна "геноцид" був Рафал Лемкін. Це польський єврей, випускник філологічного і юридичного факультетів Львівського університету імені Яна Казимира. Маленьким хлопчиком 1906 року він пережив єврейський погром у Білорусі. Його зацікавило питання, чому люди різних національностей знищують одне одного тільки через саме походження. 1943 року, будучи в еміграції у Нью-Йорку, він вперше вигадав термін "геноцид". Коли 1945 року було створено ООН, він вдень і вночі зустрічався з дипломатами, "пробивав" свій термін. Його вже за це просто ненавиділи. Вважаю, що Лемкін – один із героїв людства. Починав свої дослідження Рафал Лемкін із геноциду вірменів 1915 року на території Османської імперії. Згодом довів, що вбивство вірменів турками – це геноцид, вбивство євреїв гітлерівцями – це теж геноцид. Коли перед смертю його запитали, які ще є факти геноциду, він сказав: "Вбивство Сталіним мільйонів українців".
Нині про те, чи це геноцид, дуже довго триватимуть суперечки. Біда у тому, що наші юристи згаяли час, коли треба було ввести доповнення – термін "соціогеноцид".
– Тобто винищення не лише за етнічною чи релігійною ознаками, але й соціальною?– Так, вбивали насамперед селян. Вбивали за те, що вони були незалежними від держави. Це масове вбивство відбулося на тлі колективізації. Коли власність у селян забрали, поставили їх під повний державний контроль. А Радянському Союзу були необхідні величезні кошти для проведення індустріалізації. Аграрна країна могла продавати лише аграрну продукцію, а ще твори мистецтва… Тож вилучили зерно у людей. Його відправляли за кордон і купували верстати, турбіни. Усе, що було набудовано під час першої п’ятирічки, – це за рахунок мільйонів загиблих. Їжу забирали прямо з рота.
Нищили не бідноту, не голодранців сільських. Із голодранців формували комсомольські та партійні бригади. Це ж не Сталін, не Каганович приїжджали у кожне село. Звірства робили свої, місцеві. Саме тому термін "геноцид" сприймають неоднозначно. Жодного документа, у якому написано "знищити українців як націю", немає.
– Чому в сучасній Росії болісна реакція на те, що Голодомор вважають геноцидом українців?– Російські політики чудово розуміють, що, коли було визнано геноцид євреїв гітлерівцями, Німеччина почала виплачувати євреям і робить так досі. Коли визнали геноцид ромів гітлерівцями, теж почали виплачувати. Російські політики бояться, що Україна вимагатиме, щоби Росія виплачувала за геноцид, організований Сталіним. Треба було відразу наголосити, що сучасна Росія не несе відповідальність, організатором голодомору була не російська нація, а інтернаціональний центральний комітет ВКП (б) на чолі з осетином Йосипом Джугашвілі, тобто Сталіним. Також у політбюро були і єврей Каганович, і вірменин Микоян, і росіянин під партійним прізвищем Молотов.
Не можна звинувачувати російський народ, самі росіяни теж постраждали від голоду.
– Тим не менш, хто найбільше винен у голоді 1932-1933 років?– Повністю всю провину треба покласти на керівництво Комуністичної партії Радянського Союзу, тоді вона називалася Всесоюзна Комуністична партія більшовиків. Не на підлеглих, а саме на керівництво партії.
Не знімається відповідальність і з виконавців на місцях. Хоча виконавці були різні. Розповім одну історію. Тоді у складі України була Молдовська Автономна Радянська Соціалістична Республіка. Там у Рибницькому районі головою колгоспу був Стратон Романець. Це порядна людина, яка наказала видати людям зерно. Його за-арештували і знищили... А були негідники, які все доносили і робили на цьому кар’єру.
"Точну кількість загиблих не дізнаємося ніколи"– Які наслідки ця трагедія мала для України та українців? Чи усвідомлюють українці ці наслідки?– Ні, не усвідомлюють і ніколи не усвідомлять. Для цього треба багато знати і думати. А наслідки – це насамперед загибель мільйонів людей. Точну кількість загиблих ми не дізнаємося ніколи. Статистику свідомо знищили. Найбільш вірогідними цифрами є приблизно три мільйони загиблих лише в Україні.
Треба говорити і про структуру загиблих. Найбільше загинуло підлітків. Ті, кому в 1932-1933 роках було по 10-15 років, через десять років мали складати кістяк Червоної армії. А що вийшло? Наше зерно везли до Німеччини, де 1933 року до влади прийшов Гітлер. Так нашим зерном відгодували і вермахт, і війська СС. Про ці речі треба говорити і кричати. Сталін підсилив Гітлера і знищив ту силу, яка могла зламати Гітлерові хребет ще 1941 року.
Наслідок другий – люди були різко проти Радянської влади, тому гітлерівців зустрічали хлібом-сіллю. У цей же час радянських партизан видавали гітлерівцям. Як наслідок, понад 90 відсотків радянських партизанів взимку 1941-1942 років знищили. І лише тоді, коли гітлерівська політика виявилася не кращою за сталінську, люди взяли до рук зброю.
Третій наслідок – демографічний, це скалічені покоління.
– Голод був і в Казахстані, і в Поволжі, і на Кубані. Які там були його масштаби?– Голод там був дуже сильний. За масштабами у Казахстані голод був більшим, ніж в Україні. У процентному відношенні казахів загинуло більше, ніж українців. Але там голод відрізнявся від того, який був в Україні, принципово. Він також розпочався з колективізації. Але більшість казахів була кочовиками. Їх насильно посадили на землю і примусили орати. Вони цього не вміли робити, тому там не було врожаю. Дехто встиг втекти, а багато людей загинуло.
Мій батько пережив голод на Північному Кавказі. Там українські та російські села були поруч. Це кордон сучасної Ростовської області та Краснодарського краю. Там загинуло багато людей, було встановлено вишки, з гвинтівок стріляли у тих, хто йшов збирати колоски. На ці вишки ставили 15-16-річних комсомольців. Вони стріляли навіть у своїх батьків. Мати йшла зібрати зернини, щоби прогодувати сина, а він у неї стріляв.
На Поволжі також був серйозний голод. Дехто з наших істориків каже, що там, мовляв, морили голодом лише українців у Саратовській області. Це неправда, морили всіх.
– Чи справді до українських вимерлих сіл привозили неукраїнців з інших регіонів?– Так, це вплинуло на національний склад населення. Завозили людей із Російської Федерації, Білорусі. Найбільше постраждали в Україні Київська, Харківська, Дніпропетровська області. Найменше – сучасна Чернігівщина. Там ліси, річки, болота, тож людей рятували риба, жаби, вужі, змії, птахи, ягоди, горобина, жолуді…
Існує твердження, що набагато більше в Україні померло українців етнічних, ніж росіян чи євреїв. Якщо взяти у відсотках співвідношення кількості загиблих до кількості тих, хто вижив, це справедливо. Але не можна абстрактно підходити до цього. Адже більшість росіян та євреїв жила у містах України. Там існувала карткова система, людям продавали хліб. Там не було такого голоду, тому селяни й бігли до міста. А українці були переважно селянами.
Якщо взяти статистику конкретних сіл етнічних росіян, поляків, греків, болгар (на Півдні України) і порівняти зі статистикою сусідніх українських сіл, то кількість загиблих однакова.
"Велика наша біда – немає історичної пам’яті"– Як буковинці реагували на страшну біду у Великій Україні?– Радянська влада намагалася приховати голод. Брехали, що нічого такого немає. Іноземних дипломатів не допускали у райони, де лютував голод. Бессарабію і Поділля розділяли декілька сотень метрів Дністра. З того боку голодуючі пливли через Дністер і несли правду про те, що відбувається. Буковинці знали все і намагалися допомогти. Те саме було у галичан, через Збруч взагалі можна було втекти у Галичину. Галичани збирали сало й інші продукти і відправляли до Союзу, але цей товар не доходив.
– Чому досі серед українців немає одностайності в оцінці цієї трагедії?– Бо немає одностайності у політиків. Вони використовують трагедію для протиставлення однієї частини українців іншій. Це наша велика біда – відсутність справжньої історичної пам’яті. Часто правнуки тих, хто помер від голоду, не підозрюють про долю своїх пращурів. Траплялося, що маленьку дитину кидали в товарняк. Усі родичі гинули, а ця дитина виживала. Вона потрапляла на територію, де не було такого страшного голоду. Її, наприклад, віддавали у дитячий будинок, давали нові ім’я і прізвище. То якби нині можна було дослідити це, з’ясувалося б, що чимало борців проти "ющенківського" Голодомору є нащадками тих, хто від голоду і загинув.
Ми маємо пам’ятати про це і робити висновки. А один із висновків такий: коли влада починає боротися із громадянами, незалежними від цієї влади, чекайте на велику біду. Коли "азаровщина" починає топити дрібний середній бізнес, незалежний від влади, чекайте на біду. Ми повинні пам’ятати те, що було, і не дати знищити елементи економічної незалежності простих громадян від держави.
Валерія Чорней
25-11-2010, 11:47
0
2 110
