Чернівецькому національному університету імені Юрія Федьковича – 135 років. За свої роки він був імператорським, королівським, державним, національним. Однак за історією насамперед ховаються студентські долі. Так, у повоєнні роки студенти ходили на пари з гарним метеликом, але не мали за що купити білизну. Конспекти писали у старих зошитах, а щоби обігріти корпуси, рубали дрова у районах…
Про студентські 1940-ві роки розповідає 89-літній Григорій Іванушко. В університет він прийшов відразу після фронту, у жовтні 1945 року. Тут він навчався, зустрів майбутню дружину і згодом із перервами викладав аж до 2001 року.
"У бібліотеці давали списані румунські зошити"– До війни я мав два курси вищої освіти, – каже пан Григорій. – Тому після демобілізації приїхав до Чернівців вступати в університет. У місто приїхав на продуктовій машині, яка їхала з Івано-Франківської області. Лише прибув, відразу пішов у перший корпус університету, у деканат історичного факультету. Відчиняю двері, а там сидить гарна секретарка з білявими косичками. Я віддав їй документи і пішов на зустріч із деканом. Я вступив і відразу пішов на навчання. Заходжу в аудиторію і бачу, що ця секретарка сидить на лекції, вона – також студентка. Я сів біля неї і… поряд із нею уже 64 роки.
– Яким був університет 1945 року?– Було три навчальні корпуси. Правий корпус резиденції був спалений, а у лівому поселився штаб четвертого українського фронту. Хіміки й біологи навчалися у третьому корпусі, студенти фізмату – у другому, історичний факультет розміщувався у першому… У підвалі першого корпусу розміщувалася бібліотека. Загалом студентів було дуже мало. Випускників-істориків було лише 32, математиків – восьмеро.
У перші дні навчання я бачив, як під дулом гвинтівок у в’язницю вели жінок і дітей. Це були сім’ї так званих бандерівців. За кілька днів було забито дві в’язниці.
На парах ми писали на старих румунських конспектах на зворотному боці аркуша, їх нам видавали у бібліотеці. Ходили з чорнильницями, не раз перо прив’язували до палички. Підручників не було взагалі, усі знання брали з лекцій.
Крім своїх основних предметів, ми вчили логіку, психологію, педагогіку, латинську мову. Вивчали лише дві іноземні мови – французьку та німецьку.
– Хто викладав?– До нас приїхало чимало викладачів зі Сходу України. Із місцевих викладачів добре запам’ятав пана Василашка, він читав лекції на філологічному факультеті. І студенти також їхали зі Сходу, місцеві студенти переважно були єврейської національності. Із сіл молодь почала вступати до університету після 1947 року.
"Ректор наказав дати мені соломи"– Яким було життя у гуртожитку?– Гуртожиток знаходився на вулиці 28 Червня. Тут я жив, доки не переїхав до дружини (її сім’ї у Чернівцях виділили квартиру).
У гуртожиток прибув із казарми, мені дали чохол для матрацу й тапчан. Я був вражений, бо щойно повернувся з окопів і страхіть, коли спиш на гілляках чи на снігу… Почав просити, щоби мені дали соломи. А мені німець кричить, що не дасть. Я не знав, що це проректор та й вхопив його за комір і кричу: "Ах ти, німцюро погана, я тебе зараз…" Він втік до ректора, пана Канібалоцького, і почав скаржитися.
Ректор викликав мене і запитує, у чому справа. Я пояснив, що стільки часу мучився у казармах, а тепер у гуртожитку також не маю на чому спати. Тоді ректор наказав дати мені соломи.
Жив я в одній кімнаті з бідним студентом Олегом Костріцьким, він прибув із Бесарабії. Пригадую, він ходив на пари у гольфах і з метеликом, але без нижньої білизни. Ось так тоді студенти бідували. Я також не мав гарного вбрання, влітку носив білі туфлі, а взимку фарбував їх у чорні і підбивав знизу фанеру. На сходах ходив помаленьку, щоби фанера не тріснула… Що й казати, ми жили на одну стипендію. У гуртожитку в пічці не раз смажили камсу. Куратор кричала, що у нас страшний сморід. Ця риба була солена і, коли її їли, було враження, що ставали ситими.
– Узимку, напевно, добряче мерзнули?– Ще й як! Опалення в гуртожитку й у навчальних корпусах не було. Студенти їздили у Вижницький район, рубали дрова й опалювали корпуси. Коли бувало дуже холодно, то посеред пар пританцьовували.
Їдальня наша знаходилася там, де нинішнє товариство "Знання", хліб ми брали за карточками у приміщенні на вулиці Київській (нині тут ремонтують взуття – ред.). На Університетській отримували продукти, нам давали американські солдатські пайки.
Студентам-
націоналістам дали по 25 років– Тоді молодь розважалася?– Було весело. У місті була лютеранська церква, за радянської влади її закрили, і там ми займалися самодіяльністю й спортом. Я одразу почав займатися спортом, створив товариство "Наука". Там, де зараз клуб "Сорбонна", ми зробили два волейбольні майданчики, на них відбулася Першість України серед товариства "Наука". То усе місто тут зібралося.
На високому рівні була і самодіяльність. Студенти танцювали, співали, грали на музичних інструментах. Особливо гарно грали на акордеонах. В університеті відбувалися незабутні вечорниці. Усе було на високому культурному рівні. Річ у тім, що за період війни студенти скучили за мистецтвом.
– А клуб був в університеті?– Не було, студентом я їздив до Києва випрошувати приміщення для клубу. Мені довелося виступати перед секретарем ЦК України Лазарем Кагановичем. Я йому пояснював, що студенти не мають де збиратися. "Немає у нас приміщень", – відповів мені Каганович. "Так у нас у місті ж є ваш театр", – заперечую йому. "Що значить мій театр?" – розлютився Лазар Каганович. "Ну є у нас єврейський театр. Він же ж республіканський, а ви його у Київ заберіть і віддайте нам..."
– Досить смілива розмова.– Я з ним сперечався і не розумів, хто він такий. Мені у голові одне було – я залишився живий після війни і мені все тепер байдуже. До речі, у мої студентські роки була дуже смілива молодь. 1947 року на дверях комітету комсомолу та історичного факультету з’явилися листівки "Молодь Буковини, не вступай у комсомол – це яничари Сталіна". Тоді вже молодіжна національна організація не спала, працювала, розповсюджувала історію націоналістичного руху. На жаль, тоді ж на філологічному факультеті заарештували групу студентів, їх здав їхній товариш. Студенти отримали по 25 років...
Григорій Сидорович сумно змовкає. А згодом додає:
– Нині в університеті речі називають своїми іменами, навчання на високому рівні. Це добре, але… Університет став бізнесовою структурою. Це дуже сумно, шкода молоді! Де колись були хабарі? 1947 року на хімічному факультеті викладачеві вручили подарунок і то був страшенний скандал! І поняття були зовсім інші. Тоді вийти заміж за доцента – це була вища категорія успіху, бо доцент був багачем. А нині… Ех, нині студенти – пани, але пани лише доти, доки вчаться…
Валерія Чорней
З історії
Чернівецький національний університет засновано 4 жовтня 1875 року указом імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа у складі теологічного, філософського та юридичного факультетів. Першим ректором був відомий учений і громадський діяч К. Томащук. Після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року й прилучення Північної Буковини до Румунського королівства університет до 1940 року вважався румунським вищим навчальним закладом. 1940 року після возз’єднання Північної Буковини з Україною університет реорганізовано у державний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. 1989 року Чернівецькому університетові присвоєно ім’я визначного українського письменника Юрія Федьковича. До 125-ліття університет отримав статус національного. Нині в університеті 16 факультетів.
Цікавий факт
У саду резиденції був зоопаркУ 1940-1960-х роках у саду, що знаходиться позаду резиденції університету, був зоопарк. У клітках жили вовки, лиси, косулі, сови, папуги, білки. У сараї тримали павичів, а у басейні плавали золоті рибки.
– Мої спогади про Чернівці перших повоєнних років нерозривно пов’язані з Чернівецьким краєзнавчим музеєм. Фактично музей розміщувався на території ботанічного саду колишньої резиденції буковинських митрополитів (нині парк за центральним навчальним корпусом, – ред.), – розповідає чернівчанка Тетяна ТИМОЩУК. – У музеї працював мій батько, видатний археолог Борис Тимощук. Наш будинок знаходився на території музею. Тут ми жили з 1947 по 1961 рік. Вікна хати виходили на вулицю, а двері – прямо у парк. Вийшов надвір і бачиш чудову картину: ліворуч – городи, квіти, під цегляним муром – кущі айви, прямо – розкішний лапатий клен, праворуч – дві теплиці з вазонами. А далі за теплицями був величезний парк із гротом, криницею, магноліями. У центрі парку був чудовий басейн із плакучими вербами на березі і білими лілеями в центрі водойми. У басейні плавали золоті рибки, яких на зиму виловлювали й тримали у невеликому басейні в одній із двох теплиць.
Усі охочі могли прогулюватися парком резиденції. Пригадую, там був звіринець. Обходиш пам’ятник архітектора Йосифа Главки, потім криницю, зарослу диким виноградом, підіймаєшся сходами і бачиш, що вздовж доріжок ліворуч і праворуч стоять клітки з різними тваринами й птахами. У клітках були вовки, лиси, косулі, сови, папуги, білки, морські свинки…
Люди, багато з яких приходили з дітьми, ходили вздовж кліток і з цікавістю розглядали їхніх мешканців. Та найбільше людей завжди стояло біля клітки з двома молодими, але уже досить великими вовками. До клітки люди боялися близько підходити, це ж дикі і люті тварини! Та мало хто з них здогадувався, що майже щовечора наш сусід Леонід Федорович одягає на цих грізних звірів повідки і без намордників вигулює їх парком. Він виростив їх змалечку і ставився до них, як до цуценят. І вони відповідали йому взаємністю. Я бачила, як вовки ластилися до Леоніда Федоровича, стрибали з радості, коли він виводив їх на прогулянку.
7-10-2010, 11:14
0
4 024
