«Iз Литви привіз документи КДБ, які у нас чомусь засекречено»

Відколи історик, директор Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького" Руслан Забілий повернувся до Львова після зустрічі з СБУ у Києві, про власну безпеку та безпеку родини не забуває. Чоловік тепер ніде не з’являється сам. Постійно телефоном повідомляє сім’ї та друзям про місце перебування. Так само і з кореспондентами "МБ" Руслан Забілий зустрівся у людному місці, на площі Ринок у Львові.

"Радили не займатися історією і думати про сім’ю"

– Які відомості містять ваші дослідження, адже СБУ кваліфікує їх як державну таємницю?

– Я працював виключно з історичними документами, які не містять державної таємниці. Документи, які містять державну таємницю, стосуються діяльності сучасної Служби безпеки України. Такі документи містять інформацію про військово-промисловий комплекс, економічну безпеку України тощо. До такого роду документів мають доступ тільки працівники оперативних служб. Я не оперативник, я історик. Я працював з історичним архівом СБУ, там немає таємних документів. А повідомлення СБУ були про те, що здійснювалося збирання документів, які містять державну таємницю. І що нібито я цю інформацію планував передати третім особам.

– На думку СБУ, хто мав би бути "третіми особами"?

– Йшлося про те, що третіх осіб будуть встановлювати. Під час допиту зі мною говорили про мої контакти з істориками в Україні та за кордоном. Йшлося про коло осіб – 19 людей, у яких мала би бути та сама ін-фор­мація, що й у мене. Це коло осіб, згідно з повідомленням прес-служби СБУ, встановлюють. Розцінюю це як тиск на істориків та спробу люстрації історії. Адже тематика, якою займаюся, – історія українського визвольного руху, дослідження історії ОУН та УПА. Така тематика, на жаль, у сучасній українській державі є непопулярною.

– Хоча би чашку кави вам запропонували в СБУ?

– Запропонували. Поводилися зі мною коректно. Єдине – не дозволяли користуватися мобільним телефоном. Його
відібрали. Один раз дозволили зателефонувати дружині. Вдруге я вже цього вимагав. Був психологічний тиск. Упродовж 14 годин зі мною працювали від шести до десяти осіб. Було багато запитань, які не стосувалися моєї тематики дослідження. Радили не займатися професійно історією. Мовляв, навіщо це потрібно, можуть бути проблеми, а радили йти працювати вчителем історії у школу, адже це теж престижно. Хотіли, щоб я віддав особисті речі за згодою. Це для мене означало, що буде вилучено доробок матеріалів, над яким я працював упродовж десяти років.

– Свідки під час вилучення були?

– Вилучення відбувалося у два етапи. Перший – коли сказали: "Все, ти не погоджуєшся добровільно віддати ноутбук і жорсткі диски, тоді ми будемо здійснювати процедуру вилучення". Мою сумку поставили на стіл. Коли її хотіли відкрити, поцікавився, чи є на це санкція суду. Відповідно вилучення відклали на години три-чотири. Після того, як зі мною розмовляв якийсь генерал і переконував, що так буде краще, нагадував мені про кар’єру, сім’ю, тиснув на патріотизм, а я не погоджувався, він дав вказівку здійснити вилучення, згідно з процедурою. Під час вилучення моїх речей було складено акт. Його примірник мені не дали. Підписувати акт я відмовився, бо не погоджувався з формулюванням у протоколі під час вилучення. Там було записано, що вилучення здійснено за моєю згодою.

"Нова влада копіює те, що відбувається у Росії"

– Відомо, коли повернуть ваші речі?

– Запитував. Мені сказали, що це може бути через день, тиждень, місяць чи навіть півроку. Зараз ці матеріали нібито вивчають експерти.

– Наступну зустріч призначили?

– Жодних дзвінків чи запрошень не було. Про порушення кримінальної справи дізнався зі ЗМІ. Постанови про порушення кримінальної справи, де я фігурую – чи як підозрюваний, чи як свідок – не бачив. Справу порушили за фактом попередження спроби розголошення державної таємниці.

– Коли повернулися до Львова?

– Через тиждень. Доки був у Києві, у Львові розгорталися події за своїм сценарієм. Два дні у робочих кабінетах по декілька годин тривали обшуки. З робочих кабінетів працівників музею було вилучено два ноутбуки і жорсткий диск, на яких також була інформація історичного характеру – спогади репресованих, які записували два роки, документи, які нам передали для експозиції, документи, які привіз із Литви з подібного музею. З Литви я привіз копії документів КДБ 1972 року, які стосувалися регламентації діяльності КДБ. Ці документи вилучили, бо виявляється, їх у нас засекречено. Під таким приводом у будь-якого історика, який працював за кордоном, можна вилучати документи. До цього випадку не було жодної спроби перешкоджати моїй професійній діяльності. Досить комфортно почувався, працював, не було жодних консультацій, що і як робити.

– Як гадаєте, про що свідчать події, які трапилися з вами?

– Важливо, що такі події не залишають байдужими громадськість. Це є проявом того, що демократія в Україні є – хоча б у тому плані, що громадяни не бояться відкрито заявляти про свою позицію. Це не 2004 рік, не той тиск, який був, але тенденції є. З одного боку, нова влада десь копіює те, що відбувається у Росії. З іншого – усі ці випадки наводять на думку, що усе роблять за вказівкою з Росії. Адже питання увіковічення національної пам’яті – дуже дратівливе для Росії. Бо коли історики в Україні розвінчують міфи про Велику Вітчизняну війну і називають її німецько-радянською війною, де Україна була жертвою, це розвінчує міфи, які створюють у Росії і нам штучно нав’язують.

"Iсторія не може бути заполітизованою"

– Які теми в історії України досі залишаються недослідженими?

– "Сірих" плям дуже багато, бо є проблема доступу до архівів. Якщо архіви СБУ за останні два роки було відкрито, то архіви МВС цілком закрито. Наприклад, тема депортацій 1947 року, матеріали про які зберігаються в архівах МВС. Тематика життя українців в умовах радянської окупації, яку можна розбити на кілька сегментів: життя звичайних селян, життя робітників, життя у місті. Про німецьку поліцію нічого не написано. Тема німецької поліції є предметом палких дискусій на політичній арені. Говорять про колабораціо­­нізм, про зраду українців, а документи ніхто не наводить. Після того, як архіви СБУ було розсекречено й оприлюднено документи щодо діяльності "Нахтігалю" і Романа Шухевича, дискусії одразу зникли, бо для наших політиків це питання втратило актуальність. "Білі" плями – діяльність НКВС, умови евакуації під час німецько-радянської війни. "Білі" та "сірі" плями дають можливість маніпулювати – використовувати історію за нагоди. Це роблять як "ліві", так і "праві". Під чергові вибори порушують болісні історичні питання, які "заводять" електорат на сприйняття чи несприйняття. У демократичній державі цього не повинно бути, бо історія не може бути заполітизованою, а має бути безпристрасною.

– Які цінні людські джерела вам вдалося знайти?

– Такою людиною є Ярослав Симчич із Коломиї, командир сотні УПА, який відбув у таборах 32,5 року. Також Василь Довжанський з Долинського району, який розповів про створення перших відділів УПА у районі. Михайло Лохман, який дуже добре пам’ятає, хоч і був дитиною, ставлення поляків до українців у їхньому селі на Долинщині у міжвоєнний період 1937-1939 років. Він детально пам’ятає прихід радянської влади 1939 року, як мешканці села ставилися до появи червоноармійців та встановлення радянської влади. Такі розповіді можуть бути ілюстративним матеріалом, емоційною складовою. Основне – архіви.

– З вашої родини хтось був причетний до УПА?

– Є учасники визвольного руху. Двоє з родини пройшли через табори, один загинув. Сім’ю було депортовано. Залишилася тільки моя бабуся у Долинському районі. Усіх інших п’ятьох членів сім’ї було депортовано до Казахстану. Це історія багатьох родин.
Ольга ГНІДАН

P. S. Цього тижня президент Віктор Янукович своїм указом передав Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького" з відання Служби безпеки України у відання Інституту національної пам’яті.