Ще й зараз 72-річний Степан Даведюк дивиться на свою дружину закоханими очима. І під вигуки "Гірко!" дітей, внуків і друзів у Палаці урочистих подій ніжно цілує свою Таїсію. "Золоті" молодята кружляють у вальсі. "Нас колись називали найкращою танцювальною парою, – сміється щаслива наречена. – Ми любили танцювати зі Степаном. Не пропускали жодного вечора".

"Ми прожили разом півстоліття, бо дуже кохаємо одне одного, – зізнається наречений. – Мені завжди хотілося йти додому, бо там на мене чекали любов, розуміння, затишок. Ми ніколи по-серйозному не сварилися. Я завжди кохав, кохаю і до останнього дня кохатиму свою дружину. І не соромлюся в цьому зізнатися перед усіма".

На весіллі били
на щастя тарілки

Буковинець Степан та ленінградка Таїсія зустрілися у Прилуках (Чернігівщина), куди приїхали за направленням після закінчення технікумів працювати на панчішну фабрику. "На вокзалі мене зустріла фіра, запряжена кіньми, і відвезла у гуртожиток для молодих спеціалістів, – пригадує Степан Георгійович. – Я почав працювати помічником майстра з обслуговування в’язальних машин. Вечорами грав на саксофоні у фабричному джазовому оркестрі. Там ми і зустрілися з Таїсією, яка виконувала роль конферансьє і гарно читала вірші. Вона була дуже гарною й скромною, тому одразу сподобалася мені. Ми жили в одному гуртожитку. Як справжній кавалер я проводжав Таїсію на другий поверх. А якось попросив її стати моєю дружиною. Вона погодилася".

27 грудня 1959 року закохані пішли розписуватися. "Досі пам’ятаю той сонячний морозний день, – каже Таїсія Дмитрівна. – Своїм батькам ми нічого не сказали. Я одягнула випускну сукню, прикрасила її червоною трояндою. У мене не було фати, не було каменів Сваровскі, але було кохання. Мені здавалося, що в усьому світі немає гарнішого чоловіка, ніж мій Степан: вродливий, із почуттям гумору, грав на багатьох музичних інструментах. Як можна було такого не покохати?! Своє весілля ми відгуляли у гуртожитку. На ньому були майже всі комсомольці нашої фабрики, грав джазовий оркестр. Біля входу до РАЦСу гості розбили на щастя багато тарілок. Може, тому ми так довго живемо разом (сміється, – авт.). А новий 1960 рік ми вже зустріли у Чернівцях у батьків Степана, які нічого не знали про наше одруження. Це був для них несподіваний подарунок! "Це моя дружина, знайомтеся", – сказав тоді Степан. Мене прийняли, наче рідну. Так ми і залишилися у Чернівцях, а я стала чернівчанкою. Я вдячна своєму чоловікові за щасливі п’ятдесят років. Увесь цей час ми були єдиним цілим: йому боляче – і мені болить, йому добре – і мені весело. Дай Боже всім так прожити!"

"У сімейну книгу записуємо всі пам’ятні події"

Коли народився первісток – син Павло, чоловіка призвали до армії. Службу він відбував аж у Забайкаллі. Таїсія чекала на нього три роки. Степан привіз синові великого ведмедя, якого й досі зберігають як сімейну реліквію. А згодом народилася ще донька Ірина.

– Ми дуже пишаємося своїми батьками, які все життя працювали й досягли всього власними силами, – заявив син Павло. – Мама тривалий час працювала в департаменті економіки ОДА, а тато ще й зараз трудиться в Шевченківському районному управлінні праці та соціального захисту населення. Вони є для нас зразком. Тато зумів збудувати сім’ю з традиціями. На всі свята ми збираємося всією родиною у батьків. У нас навіть є сімейна книга, куди записуємо всі пам’ятні події. Усе це ми із сестрою намагаємося переносити у власні сім’ї. Батьки дуже люблять онуків, які практично виросли у них.

– Найбільше наше багатство – це діти та внуки, – запевнив Степан Георгійович. – Син Павло працює заступником директора Чернівецької філії "Укртелекому", а донька Ірина викладає у школі №18. Онучка Оля із золотою медаллю закінчила школу, навчається в авіаційному університеті. А маленький онучок переміг на конкурсі дитячих візків. Ось така у нас бойова родина! 
Надія БУДНА