«Коли обіймають діти, минає втома»

Сестри-чернівчанки Валентина Кушнір та Світлана Морару живуть по сусідству. У сім’ї Валентини виховується одинадцятеро дітей, у Світлани – шестеро. Жінки кажуть, що діти – найбільше щастя та подарунок від Бога. Старші братики та сестрички допомагають та опікуються меншими. А у подарунок своїх матерів просять... ще одну дитину.

Щастя, коли всі вдома

– Коли народжувала первістка, гадала, що буде у нас не більше чотирьох дітей, – каже багатодітна матір Валентина КУШНІР. – Планувала мати трьох діток, чоловік хотів п’ятьох. Здійснилася мрія і моя, і чоловікова (сміється, – ред). Я народила дев’ятеро дітей. Ще двох усиновили. Коли народжувала дев’яту дитину, ми з чоловіком хвилювалися. Гадали, що старші діти вже втомилися, хочуть відпочити від менших. Виявилося, все не так. Коли народилася Іринка, діти оточили її любов’ю та турботою, як принцесу. Іринка знає, що вона вдома одна з найменших, і всі її страшенно люблять. Діти також радо сприйняли наше бажання всиновити дітей. Ми – одна дружня сім’я. І діти досі просять мене: "Мамо, народи нам братика чи сестричку". Я б радо. Та вже, кажу, чекаю онуків, яких буду бавити.

– Не завжди було з медом, бували і скрутні часи, – каже Валентина Вікторівна. – Спочатку не було свого житла. І з дітьми не завжди легко. Особливо у підлітковий період. Та ми проявляємо батьківську мудрість. Після конфлікту я завжди беру папірець і пишу: "Мама тебе дуже любить", загорну у солодощі чи кілька гривень і кину в рюкзак вранці. Приходять зі школи вже з іншим настроєм. Просять пробачення та цілують.
У листопаді минулого року подружжя Кушнірів усиновило трирічну Вікусю та десятирічну Настусю. Кажуть, планували взяти лише одну дитину. Та побачивши очі Насті, не взяти її не могли. Коли добудують будинок, хочуть ще забрати сестричку Насті, яку рідна мама залишила у Львові.

– Ми живемо по сусідству, – розповідає матір шістьох дітей Світлана МОРАРУ. – Діти збираються на одному з наших подвір’їв. Це справжній дитячий садочок. У мене донька та п’ятеро синів. Менше, ніж у сестри. Тож мої дітки мають з чим порівнювати й кажуть: "А чому нас так мало?" Ми зараз збираємо всі необхідні довідки, плануємо всиновити дитину.

"Щодня з’їдаємо до п’яти буханок хліба"

– Із пакетами у магазин не ходимо, – сміються Світлана та Валентина. – Купуємо все лише гуртом, а тут без мікроавтобуса не обійдешся. Їдемо до гуртівні. З тисячі лише гривню здачі отримуємо. Якщо купуємо масло, то одразу десять кілограмів, хліба – до п’яти буханок щодня.

– Всіляке буває, – каже Валентина Петрівна. – Часом так втомишся, що опускаються руки і з очей течуть сльози. Здається, більше не зможу. Прошу не говорити до мене, не чіпати. Діти затихають. Втома може виливатися у плач. Тільки дітки побачать сльозу, біжать щось робити. Аби тільки я не плакала. Коли діти обіймають, кажуть: "Ти наша мама, ти найкраща на світі, ми тебе так любимо"... Вся втома, все погане полишає.

Перед сном вони на мене чекають. Я маю до кожного підійти, обійняти, поцілувати. Вони мені на вухо шепочуть кожен свій секрет. Не лягають, доки не загляну до них.

"Коли треба було поїхати від дітей, проплакала цілу ніч"

Валентина та Світлана кажуть, що куди би не пішли, намагаються брати свій "паровозик".

– До брата на весілля їхала, вдосталь наплакавшись, – продовжує Валентина Петрівна. – Бо як же на десять днів залишити дітей. Вночі мав бути потяг. Ми ще з вечора попрощалися з дітьми. Я ледь стримувала сльози. Діти зносили мені свої кишенькові гроші. Хто гривню, хто п’ять. Кажуть: "Матусю, бери, щоби нічого там далеко не потребувала".

"На святкування виїжджаємо бусами"

На святкування гостей багатодітні родини не запрошують. Кажуть, як зійдеться лише їхні дві сім’ї, то вже місця мало. А коли ще з братовою сім’єю треба відзначити свято, то доводиться їхати бусами, наприклад, на "Акву" або ж на подвір’ї стіл розкладати. Дні народження родина святкує мало не щомісяця – відпочивають від святкувань лише два-три місяці на рік.

Двоє багатодітних родин пишаються своїми дітьми – навчаються вони добре, поводяться чемно.
Секрет, кажуть, простий – черпати знання у Біблії та повчати своїми вчинками.
Антоніна БАБЧУК