«Найважчі спогади, коли ховав найкращих друзів і йшов далі воювати»

Перед Днем Перемоги домовилися про зустріч із ветераном війни Олександром Суровим, який визволяв Чернівці. Олександр Іларіонович уточнив час зустрічі і додав: "Буду у формі. З орденами й медалями… Буду розповідати, але не лише про визволення Чернівців… Декілька років на війні стають цілим життям…"

"Мрію трохи подорожувати"
Удома нас зустрів високий дужий чоловік. Позаду нього усміхається тендітна пані, це Віра Іванівна – дружина Олександра Іларіоновича. Вона поправляє форму ветерана. Він запрошує нас до своєї кімнати, витягує альбом із фотографіями…

– Живемо зараз удвох із своєю коханою дружиною, дитиною війни, Вірою Іванівною, – каже Олександр Суров. – Але, знаєте, вона змушена працювати, хоча їй 70 років. Вона – педагог в училищі. Річ у тім, що нам не вистачає тієї пенсії, яка є. Я маю 1600 гривень, а дружина – 800 гривень. Так, на проживання вистачає, але… Я мрію трохи подорожувати, побувати на батьківщині у Росії, до доньки з’їздити в Одесу. Але немає за що... (витирає сльозинки, – ред.). Образливо, але таке життя. Ніби нове керівництво обіцяє щось підвищити, але не знаю, що у них вийде. Доньок у мене троє. Одна живе у Німеччині, а ще одна – у Чернівцях. Маю онуків і правнуків. З пенсії ще й молоді допомагаємо.

– Дев’ятого травня у мене вдома збирається уся родина, онуки вітають, ми сідаємо за стіл, – зауважує Олександр Іларіонович. – Щасливі онуки приміряють мої медалі, перераховують їх. Також беру участь у параді, ще поки що можу ходити, потім сидимо з іншими ветеранами у парку, їмо польову кашу і згадуємо...

"В армію забрали без спеціальної підготовки"
– 1943 року мене призвали до армії. Коли призвали, я навіть не навчався. Ось так без підготовки потрапив у діючу Першу танкову армію. У листопаді 1943-го був зарахований до взводу розвідки протитанкового артилерійського дивізіону. З грудня 1943 до січня 1944 року в складі Першого українського фронту брав участь у Житомирсько-Бердичівській наступальній операції.

– Із березня до 17 квітня 1944-го танкова армія брала участь у складі Першого українського фронту в Проскурівсько-Чернівецькій операції, – розповідає Олександр Іларіонович. – Я тоді був в артилерійському дивізіоні командиром взводу розвідки.

Усе пам’ятаю у деталях… 25 березня для визволення Чернівців до бою залучили 64-ту гвардійську бригаду. У перші години бригада просувалася вздовж правого берега Дністра, потім повернула на південь і розбила противника біля Заставни. Потім ми почали швидко просуватися до Чернівців. Ввечері другий танковий батальйон заволодів станцією Моші, неподалік міста. Першою увірвалася на станцію розвідувальна бригада (три танки) під командуванням лейтенанта Павла Нікітіна. Шість станційних шляхів були забиті ворожими ешелонами. Танкісти вогнем із кулеметів підпалили ешелони з боєприпасами, розігнали фашистів. У тилу противника був справжній хаос.

– На станцію, яку захопили розвідники, продовжували надходити ешелони, – каже Олександр Іларіонович. – Гітлерівських танкістів розстрілювали із засад. Коли вони побачили, що потрапили до пастки, відкрили вогонь із платформ і почали втікати на південь. Танк лейтенанта Павла Нікітіна погнався за ними. Від першого снаряду загорілася перша машина ворога. Інша бойова машина, яка слідувала за ними, сповзла вниз. Виник затор… Павло Нікітін вирішив скористатися вигідними обставинами і захопити міст через Прут. Однак він загинув від вибуху снаряду.

Часто пригадую: щоби заволодіти станцією Моші, ми пройшли 80 кілометрів, не вступаючи у бої з німцями… Уявіть, ми пройшли напряму…
"Захопили аеродром зі 150 німецькими літаками"

– Після Чернівців ми звільнили Коломию, Станіслав, поступово вийшли до чехословацького кордону, – пригадує ветеран. – 25 квітня 1944 року за наказом народного комісара оборони за героїзм та відвагу Першу танкову армію перейменовано у Першу гвардійську танкову армію. У районі польського міста Познань оточили велику групу німецьких військ. Наш взвод розвідки захопив аеродром, де було 150 німецьких літаків. За це я отримав орден Червоної Зірки.

Дорогою до Берліна була дуже страшна оборона. Тут ми втратили половину складу, але прорвали оборону... На жаль, 24 квітня мене поранили. Мене евакуювали у госпіталь до міста Лодзь. Потім нас перевели до Варшави. У госпіталі лежав майже рік. Мені було приблизно 19 років. Нога не заживала, і лікарі пропонували ампутацію… Але за рекомендацією товариша я відмовився від ампутації. Слава Богу, і досі ходжу…

За героїзм у боях за Берлін був нагороджений орденом Слави третього ступеня.

"Я – щасливий, але образливо…"
Після війни мого родича, спеціаліста з радіозв’язку, направили до Чернівців на відновлення аеропорту, – зауважує Олександр Іларіонович. – Я поїхав разом із ним. 1948 року пішов працювати на фабрику "Восход". 1961 року закінчив історичний факультет ЧДУ… Через 10 років потрапив до обласного товариства "Знання", працював в обласному управлінні культури. На пенсію вийшов 1982 року…

– Що і розповідати, у мене не було молодості… Після фронту приїхав інвалідом, шкутильгав три роки… Найважчі спогади, коли ти ховав найкращих друзів і йшов далі воювати… І нині, коли мене запитують, чи я щасливий, у мене подвійне відчуття. Бог подарував кохання, я живу з Вірою Іванівною і маю дітей та онуків… Але коли згадаю, як важко жити, що внукам треба дати кілька гривень і сам не можу поїхати до доньки в Одесу, то уся радість зникає… Образливо…
Валерія Чорней