Колишній студент з Ємену господарює у селі

– Шукаєте Ахмеда? Знаю, нещодавно завіз йому машину гравію. Добрий чоловік! Їдьте прямо в кінець села і натрапите на його хату, – справив нас до будинку колишнього студента з Ємену, а тепер мешканця села Зелений Гай Новоселицького району якийсь дядько.
– Ахмед з дружиною працює на Калинівському ринку. Сусіди у нас добрі, не сварливі, товариські, – каже сусідка Олена.
Поряд на подвір’ї бачимо гарну молоду жінку, яка вивішувала випрану білизну. А невдовзі з хати вийшов і господар: худорлявий вусатий чоловік з чорними очима. Він простягнув руку для знайомства: "Ахмед".
"Не можу побувати вдома через бюрократію"
Ми присіли на лавці, яка, за буковинським звичаєм, розташована на вулиці, біля паркану. Хоча господар запрошував до господи – вирішили зайти туди опісля.
Повне ім’я нашого співрозмовника – Саїд Альджебалі Ахмед Ахмед. Народився в колишній Демократичній Республіці Ємен 1971 року, у сім’ї інженера-будівельника.
– Перед розпадом Союзу мене держава направила на навчання до російського міста Калінін (тепер Твер) у політехнічний інститут, – розповідає Ахмед. – Там рік вивчав російську мову. За рік навчання моя країна платила чотири тисячі доларів. Крім цього, я щомісяця отримував 100 доларів стипендії. Пізніше мене перевели до Вінницького політехнічного інституту, який я закінчив 1999 року за спеціальністю "комп’ютерні технології". Додому не поїхав, бо мені Україна дуже сподобалася. А ще познайомився з місцевою дівчиною. Ми побралися, а невдовзі народився син Карім. Мої батьки не схвалювали мій вчинок, адже у мене на батьківщині діють суворі мусульманські звичаї. Однак, побачивши фотографії Каріма, подобріли. Вони дуже хочуть побачити внука, але я наразі не можу поїхати додому, де не був вже 17 років, через бюрократію з отриманням громадянства.
За словами Ахмеда, після закінчення інституту він не мав роботи і перебував на обліку в центрі зайнятості у Вінниці, водночас займався малим бізнесом "купив-продав". Згодом опинився в Одесі, де два роки працював у фірмі, яка реалізовувала одноразові пакети, посуд та інші подібні речі.
– За цей час встиг розлучитися. Повірте, не з моєї вини шлюб розпався, – продовжує Ахмед. – З колишньою дружиною ми спілкуємося, і синові постійно допомагаю, оплачую його заняття в різних спортивних гуртках. Живуть вони у Вінниці. А на Буковині я опинився випадково – потрібно було налагоджувати бізнес у Чернівцях. Приїхав сюди 2004 року. Край мені сподобався. Перебиватися квартирами в місті не захотів, бо люблю село. У Зеленому Гаю продавався хороший будинок з підсобними приміщеннями й 33 сотки саду. Купив. У хаті провів газ, воду.
"Кухня смачна, особливо люблю салат олів’є"
У саду Ахмед посадив 15 плодових дерев – вишні, черешні, яблуні, груші й навіть персики. Має гарний виноградник. На подвір’ї – велика купа гравію.
– Місцеві привезли, – усміхається Ахмед. – Попрохав їх, щоби завезли через день-два, а вони приїхали через два місяці й удвічі більше вивантажили. Але я заплатив. Дивує мене, що тут є люди, які люблять випити, а працювати не хочуть. Спочатку вони приходили до мене і випрошували дві гривні на випивку. Але я одразу відповів, що на пиятику не подаю. А загалом українці дуже добрі і винахідливі люди. У гості ходжу рідко, але на весіллі бував: у вас дуже довгі танці, мене ноги болять. І кухня смачна, особливо люблю салат олів’є. Тутешні люди багато їдять солодкого і жирного, а це шкодить. У мене на батьківщині уникають цих наїдків, тому мало хворіють і довго живуть. Скажімо, моя бабуся прожила 113 років і працювала до останнього дня.
Як каже Ахмед, йому кортить додому, але лише в гості. Що відбувається в Ємені, він знає, бо має можливість дивитися арабські телеканали. Часто готує страви, які звик куштувати з дитинства: баранину купує в Малинівці у тамтешнього фермера. У перспективі Ахмед хоче завести якусь живність, звести більший сарай і господарювати на грядках. А про те, що не цурається сільської праці, свідчать мозолі на його долонях.
– Ахмед – приємна й ділова людина, яка гідно вписалася в життя нашого села, – каже сільський голова Зеленого Гаю Олександр ЛИТВИН. – Усього нині в Зеленому Гаю проживають громадяни дев’яти національностей.