Збирати гуцульські історії затятий турист і президент клубу "Veslo", чернівчанин Валерій Павленко почав ще 35 років тому. За цей час у його записах накопичилося майже триста бувальщин і легенд із карпатського життя. В колекції різні історії – правдиві, містичні.
Пан Валерій не просто мандрує горами, серед гуцулів за довгі роки з’явилося чимало друзів.
– Навіть якщо вдома господарів немає, я знаю, де ключ, можу зайти поїсти, молока попити, залишити записку зі словами "Був я" і піти, – сміється Валерій Павленко. – Господарі знають, хто був.
Ще кілька десятків років тому, працюючи художником-оформлювачем, Валерій Іванович оформлював ферми, колиби на полонинах і багато часу проводив серед пастухів. Ввечері біля ватри цікавився: а чому ватра розташована посередині, а чому запалюють саме так?
– Коли почав ходити в гори і більше спілкуватися з гуцулами, зрозумів, що вони дуже доброзичливі і гостинні, – переконує В. Павленко. – А якщо ви ще й поцікавилися їхнім побутом, то історії доведеться слухати до ранку: і про діда, і про прадіда, і чому бабця вдягала синю, а не червону хустку… Горянам подобається, коли цікавляться їхніми традиціями. І це мене так захопило, що я почав збирати гуцульські історії. Не завжди можна зрозуміти, де правда, а де байка. Але гуцули переконують, що то чиста правда.

Байка про боротьбу із самогоноварінням
За радянських часів, коли боролися із самогоноварінням, в одному гірському селі зловили за "виробництвом" діда Василя. Виправдовувався чоловік, мовляв, цілительством займається, горілка потрібна для настоянок, а потім по­-
­обіцяв: якщо його не покарають, він зробить так, що все село апарати до сільради принесе.
Наступного ранку дід Василь йде через село з апаратом і сусідам пояснює: "Несу в сільраду, якщо зареєструватися, гнати самогон дозволять". Того ж дня всі селяни поздавали самогонні апарати до сільради.
Минає час, а самогон далі в селі є. Якось у неділю голова сільради та дільничний вирішили пройтися до лісу. Дивляться, а біля річки на галявині дід Василь сидить, поруч ватра, у баняку брага кипить, а трубка через річечку виведена на інший берег, і в банячок самогон крапає. Як не виправдовувався дід Василь, вирішили протокол писати. Чоловік погодився, але попросив зачекати, доки він додому за грошима на штраф збігає. Прихопив слоїк самогону і побіг до села, щоправда, не до хати, а на пошту. Дзвонить до райвідділу міліції і каже: "У нас в лісі дільничний і голова сільради самогон варять".
Насправді така історія трапилася чи ні, але Валерію Івановичу навіть показали у Верховинському районі галявину, де дільничний і голова "самогон варили".
– Незважаючи на урбанізацію, люди в горах бережуть свої традиції, звичаї, костюми, музику. І тому легенди навколо є. Щоправда, ще років 20-25 тому багато господарств було високо в горах. Тепер цивілізація підтискає, плюс за приходу радянської влади гуцулів силоміць зганяли в долини, хати переносили. Я з цими людьми дуже багато спілкувався, наприклад, цікавився, чому хата має двоє дверей. Одні з ганком, а другі – ззаду без сходів.

Чому в гуцульських хатах двоє дверей
Двоє дверей у своїх хатах гуцули робили споконвіку. Але Валерій Іванович спілкувався з гуцулами, яким таке облаштування домівки згодилося за часів партизанської війни, коли горами ходили і енкаведисти, і бійці УПА. Тоді, як розповідають, діставали і від одних, і від других. Бо що гуцулу робити, коли приходять радянські солдати, приставляють до скроні зброю, бо "бандерівців" годував. За кілька днів приходять партизани і з порога луплять, бо "москалям" з криниці дозволив напитися, воду осквернили… Зрештою, дехто з гуцулів почав робити так: бачать, енкаведисти йдуть, стіл накрили, слоїк самогону поставили, а самі через другі двері – і корчами до лісу. За метрів 300 спостерігають. Ті поїли, попили і пішли. Через кілька днів партизани йдуть. Знову стіл накрили – і до лісу.
– Переважно з покоління в покоління передаються побутові родинні звичаї та обряди, – каже Валерій Іванович. – Тобто речі, яких дотримуються сучасні гуцули, але так робили і тато, і дід, і прадід…

Про сало, чорний хліб і чай
Одного разу, коли Валерій Павленко був у Верховинському районі, кличе його друг, лікар місцевої лікарні, і збуджено каже: "Ти мусиш на це подивитися, це фантастика". Тоді в гори привезли флюорограф і скликали горян на обстеження. Дивитьс я Валерій Іванович, стоїть бабця, якій уже за 80 років – маленька, худенька, ніс з горбинкою, а в кутку рота самокрутка димиться. Причому скручена зі шматка газети і набита тютюном-самосадом. Палить вона з 14 років, а легені – майже чисті! На це бабця розповіла, що щоранку робить те, що робив її тато. Вранці, щойно підвівшись з ліжка, відрізає кавалок соленого сала (грамів так на 150), знімає шкірку, кладе на кусень житнього хліба, робить чашку гарячого солодкого чаю і за годину до сніданку це з’їдає. Так робили усі в її родині, і вона щоранку з 14 років дотримується традиції.
Частина гуцульських легенд втрачається, але натомість народжуються нові. Інколи досить несподівано. Валерій Іванович розповів, як колись працював у туркомплексі і з експедицією вони вивчали можливості пішого і кінного туризму на Путильщині. Зупинилися в Сараті. Там є дві подібні скелі, які називаються "Молочні брати", поруч розкидане каміння. А ще там є досить глибока печера.
Місце цікаве, але щоби водити сюди туристів, потрібно їм було щось розповідати. Старожилів тут майже не залишилося. Та й ті нічого не могли розповісти про "Молочних братів". Тоді Валерій Іванович сам вигадав історію про войовниче плем’я карпатських амазонок. Через місяць повів групу туристів на Путильщину і розповів їм легенду. Послухати історію підійшов чоловік, який мешкав неподалік… І вже невдовзі ту­ристів, охочих знати історію "Молочних братів", місцеві мешканці почали відряджали саме до цього господаря. Легенда прижилася і розійшлася околицями.

Легенда про Молочних братів
Колись давно на дні глибокої печери войовниче жіноче плем’я сховало в яскравому камінні під скляним саркофагом всі свої таємниці. Хто винесе його з печери, той оволодіє таємною інформацією.
І ось два молочні брати з багатої родини вирішили спробувати щастя. Коли жінки вирушили на полювання, брати винесли каміння з печери, але зустрічі з амазонками не уникнули. Хлопці почали тікати, дорогою скидаючи з себе прикраси. Вони сподівалися, що коштовності зацікавлять жінок, і вони припинять переслідування. Однак жінки тільки перестрибували прикраси, які одразу перетворювалися на звичайне каміння. Братів амазонки наздогнали і за зухвалість покарали, перетворивши на скелі. Відтоді скелі й називаються "Молочні брати". 
Марина Карасьова