Ніна Гуйванюк має усе, про що тільки може мріяти людина, яка присвятила себе науці. Вона – завідувач кафедри сучасної української мови на філологічному факультеті Чернівецького національного університету, професор, доктор філологічних наук, автор сотень наукових праць та підручників, улюблениця студентів. А вдома на кохану дружину чекає чоловік та дві чудові доньки – також науковці.
Ніна Василівна добре пам’ятає той час, коли юною дівчиною приїхала із села Волиця Славутського району, що на Хмельниччині, вступати до Чернівецького державного університету. Першого разу їй, золотій медалістці, не пощастило вступити до вузу (неправильно, бачте, вказала рік чергового з’їзду партії), і Ніна повернулася на Хмельниччину. Працювала на лісохімзаводі та у районній газеті. А наступного року вступила до університету. А потім завертілося: блискуча дипломна робота, вступ до аспірантури, захист кандидатської, а згодом докторської дисертацій.
18 листопада Ніні Гуйванюк виповнилося 60 років. У це важко віриться – надто вже молодо вона виглядає. Зізнається, що у цьому їй допомагає спілкування зі студентами.
"Не можна школу перетворювати на жіноче товариство"
– Ніно Василівно, ви навчали тисячі молодих людей. Якими є сучасні студенти?
– Дехто каже, що теперішні студенти ледачі. Але впровадження Болонського процесу сприяло тому, що студенти почали старанніше вчитися, частіше навідуватися до бібліотеки. Стає дедалі більше тих, хто справді хоче щось знати. Вони уважно слухають, ставлять запитання після лекції. А головне – у них світяться очі цікавістю до знань!
– І все-таки на філологічний часто йдуть не за покликом серця, а тому, що це порівняно недорогий факультет.
– Можливо, так було раніше, коли було мало вишів і диплом про вищу освіту цінували. Зараз же тільки на Буковині понад 20 вишів, і до них нескладно вступити. Прохідні 124 бали – це дуже низький поріг, який варто підвищити до 150 балів. Щоби до університету вступали студенти зі справді високим рівнем знань.
Цього року деякі вступники подавали документи відразу на кілька спеціальностей. Це свідчить про те, що випускник не знає, ким хоче бути у майбутньому. Йому байдуже, стане він правником, лікарем чи економістом. Треба відчувати, де ви зможете себе найкраще реалізувати. Інакше з цього нічого доброго не вийде. Я, наприклад, ще з молодших класів твердо знала, що хочу бути вчителькою української мови та літератури, а не фізиком чи біологом.
– Як ви гадаєте, чому на філологічний факультет вступає так мало хлопців?
– Більшість філологів після закінчення вузу йдуть працювати до школи, а там не така вже й висока зарплатня. І все-таки філологічна освіта дуже потрібна і хлопцям, і дівчатам. Наприклад, у Японії на керівну роботу охочіше приймають тих, хто вміє писати вірші. Це вважається плюсом, бо свідчить про те, що людина вправно володіє словом. Та навіть щоби щось продати на Калинівському ринку, треба вміти гарно розмовляти. Тому закликаю хлопців не боятися і вступати на філологічний факультет. Не можна школу перетворювати на виключно жіноче товариство.
"Українцям не притаманна лайка"
– Чи позитивним є те, що правила в українській мові постійно змінюються?
– Демократичні процеси відбуваються не лише у суспільстві, а й у мовленні. Мова стала більш розкутою. Раніше нас постійно тримали ніби у правописних лещатах, не дозволяли українській мові виявляти свою самобутність. Слідкували, чи "правильних" письменників цитуємо, чи використовуємо у посібниках ідеологічно спрямовані речення.
Із початком 1990-х років контроль за мовою послабився. З діаспори прийшли такі слова, як "зазвичай, "позаяк", "поспіль", "світлина", "очільник". Водночас під впливом більш експресивної російської мови у розмовному мовленні українців, особливо молоді, з’явилося багато вульгаризмів. Я не в захопленні від цього явища. Вірю, що з часом грубі і лайливі слова зникнуть, і їм на зміну прийдуть ті, які властиві саме українській мові. А їй властиві ліричність, естетичність, художня образність – згадайте народні пісні, у яких чи не кожне слово зачіпає душу. Українцям не притаманні грубі слова. Ми їх оминаємо, описуємо якимись зворотами. Також в етикеті українців є обережне ставлення до слова, острах, що можна сказати не в ту хвилину, зурочити. Тому ми додаємо "нівроку", "не дай Боже", "в добру пору говорити".
– На вулицях Чернівців часто можна почути російську мову...
– Наше місто багатонаціональне. Українець так вихований: якою мовою до нього звертаються, тією він і відповідає. Але зараз цю "вихованість" варто переглянути. Ми знаходимося у своїй державі і навіть задля ввічливості не повинні переходити на іншу мову. Навпаки, нехай інші, почувши українську, починають спілкуватися саме нею. Наша мова не настільки відмінна від російської, щоб її не зрозуміли. А той, хто принципово не хоче вивчити мову держави, у якій живе, – це обмежена людина, яка має нижчий інтелектуальний рівень. Я би таких не допускала до влади.
– Як навчити людей української мови?
– Старших перевчити вже буде складно, а ось для молодого покоління зараз є всі можливості добре вивчити українську мову в школі. Для цього є гарні вчителі, чудові підручники, навчально-методичні посібники, Інтернет, репетитори. Але, щоби людина зрозуміла вивчення української мови як потребу, має бути ще сила закону. З одного боку, вже є позитивні зрушення – сьогодні влада розмовляє українською. Сильним поштовхом до вивчення мови стало впровадження зовнішнього незалежного оцінювання.
Розвитку мови заважають також політичні розбірки та виборчі кампанії. Деякі партії вважають, що на мові можна заробити голоси виборців. Хоча це абсурд – говорити сьогодні в Україні про дві державні мови. У нашій країні проживає 130 національностей, але 70 відсотків населення – українці. То як можна ставити питання про другу державну мову? Вважаю, що нашу мову потрібно захищати, щоб Україна нарешті стала повновартісною українською державою!
Галина МАРКІВ
