До редакції "МБ" зателефонували мешканці мікрорайону Рогізна, що в Садгорі, і попросили написати про їхню листоношу Домку Гуцуляк. Жінка вже 50 років розвозить на велосипеді пошту й пенсію. Не було ще жодного випадку, щоби вчасно не принесла газету або гроші.
"Ніколи не хворію"
З Домкою Степанівною ми зустрілися у її "рідному" поштовому відділенні зв’язку №26. Енергійна жінка зі слідами колишньої вроди на обличчі показала свій припертий до стіни велосипед.
– Це моє власне "таксі", без якого не могла б обійти пішки всю Рогізну, – пишається жінка. – За роки моєї роботи це вже п’ятий велосипед. Два вкрали, а два – зламалися. Маю навіть власного майстра. Це мій постійний клієнт Микола, якому приношу пошту вже десятки років. Коли приходжу до нього, щоразу запитує: "Як там, Домочко, твої колеса? Не треба їх накачати?". І одразу йде оглядати велосипед: підкрутить, змастить. А цю скриньку для газет на задньому сидінні зробив один чоловік, якого обслуговую. Побачив, яка важка моя сумка, пожалів мене. Їздити на велосипеді мене навчив мій чоловік Ілля, коли ми одружилися. Спочатку часто падала, всі коліна оббила. Одного разу ледве не вбилася. Але з бідою навчилася. Відтоді почала розвозити пошту на велосипеді. Це набагато легше й швидше, ніж ходити пішки. За один день проїжджаю до 20 кілометрів. Обслуговую вісім вулиць на Рогізній, де є більше тисячі дворів. Знаю всіх мешканців – від малого до старого, а вони – мене. Розповідають мені все: у кого весілля, у кого похорон, хто посварився з чоловіком чи дітьми. Я ніколи ні з ким не мала суперечок, з усіма була доброю. І люди не тримали на мене зла.
А ще Домка Степанівна розносить пенсію майже 300 пенсіонерам. Трапляється, по декілька разів заходить, аби застати когось вдома.
– За всі роки стільки перелічила грошей, що могла би купити за них усю Рогізну, – жартує жінка. – Люди купують дорогі тренажери, платять гроші тренерам. А я сама безкоштовно тренуюся – щодня по декілька годин кручу колеса велосипеда. І спортом займаюся, і роботу виконую. Ніколи не хворію. Навіть не знаю, коли востаннє була на лікарняному. Їхати доводиться за будь-якої погоди – і в дощ, і в сніг. Хоча буває важко – узимку холодно, а влітку – спекотно. Та я вже звикла".
Сумка важила
до 30 кілограмів
Домка Гуцуляк народилася біля гори Груня на Шанцях – одному з теперішніх мікрорайонів Садгори – у багатодітній сім’ї. Жили бідно, роботи було багато. Домка ще змалку працювала з мамою в колгоспі.
– Коли мені було 14 років, вже повністю замінила її, – каже зітхаючи. – Що вже наробилася – не розказати. І в полі, і на тоці. Худенька була, невисокого зросту. Намагалася не відстати від дорослих. Працювати в колгоспі було весело. Може, тому, що була молодою. Ідемо з дівчатами на поле і співаємо. Після роботи, хоча були стомлені, бігли на танці на толоку. Пізніше влаштувалися з подругою листоношами. Це була єдина пошта на весь Садгірський район. Сюди входили всі ближні села – Рідківці, Топорівці, Чорнівка, Шубранець, Васловівці, Магала, Бояни…Пошту треба було розносити щодня, навіть у вихідні та святкові дні. Люди тоді передплачували багато газет і журналів, бо вони коштували копійки. Лише "Правды" та "Известий" було по 300 екземплярів. "Труда" та "Комсомольской правды" – майже 400. Коли складали в купи, нас не було видно.
– Жодного транспорту тоді в Садгорі не було, тому все доводилося носити на плечах, – скаржиться Домка Степанівна. – Сумка важила до 30 кілограмів. За один раз навіть не встигала все забрати, ще раз поверталася на пошту. Від цього одне плече в мене нижче, а друге вище. Зараз люди виписують мало газет, бо вони передплачували дорого. Багато хто хотів би, та немає грошей. Якщо раніше передплачували здебільшого центральні газети, то зараз – місцеві: "Молодий Буковинець", "Чернівці", "Час". А ще багато рекомендованих листів від організацій та рекламних листівок. Раніше люди писали листи одне одному, а зараз уже не пишуть. Спілкуються по телефону чи комп’ютеру.
Доньку носила на плечах разом із газетами
Після народження доньки Домка Степанівна навіть не добула двох місяців у декретній відпустці – вийшла на роботу.
– Носила Олю із собою на плечах, – пригадує жінка. – На одне вішала сумку з газетами, на друге садила доньку. Так обходила хати. Внуків Анжея і Валентина вже возила у дитсадок та школу на велосипеді. Одного садила на раму поперед себе, другого – позаду. Після роботи забирала їх додому. Тепер хлопці вже виросли – такі гарні, високі, не можу ними натішитися. Донька поїхала на заробітки до Італії. Онуки живуть у мене. Чоловік помер півтора року тому, залишилася я сама. Якби не внуки, сумно було б. Тішуся, що обидва мають вищу освіту. Я закінчила лише вісім класів, бо більше в нашому селі не було. Тому дуже хотіла, щоби мої діти та внуки вчилися в інституті.
Домка Степанівна зізнається, що дуже любить свою роботу і ніяк не може її залишити. "Мої внуки сміються з мене, що й досі їжджу на велосипеді з молодими листоношами по Садгорі".
Надія БУДНА
