У чернівчанина Анатолія Ткача є пам’ятна медаль із написом "Учаснику будівництва моста через річку Амудар’я. 2009 рік". А ще про Туркменістан, де чоловік був майже п’ять років, нагадують привезені звідти тюбетейка, сувенірні верблюди і тисячі фото.

"Місцеві просили привезти
сала і горілки"
– Довжина цього залізничного мосту – майже півтора кілометра, – розповідає Анатолій, показуючи на знімку міст-красень. – Він один із найбільших у Євразії і може витримати землетрус до дев’яти балів. Досі такого об’єкта ні мені, ні іншим українським спеціалістам не доводилося будувати. Лише техніки тут зібрали на 15 мільйонів доларів.
У Туркменістан Анатолій приїхав у червні 2004 року. До того працював на фірмі "Трансміст", звідки набирали кадри для будівництва унікального моста.
– Майже половина українських мостобудівників були з Чернівців.
– Приїхали в Ашгабат, а там – 50-градусна спека, – пригадує Анатолій. – До містечка Атамурат, де споруджували міст, добиралися 700 кілометрів старим потягом, який ледь-ледь рухався. За вікном – пустеля, де-не-де ростуть колючки. Я тоді вперше побачив верблюдів з їхніми дивовижними горбами, які ніби пливли пісками. Перші українські мостобудівники, які прибули до містечка ще 2001 року, спорудили гуртожитки, їдальню, санблок. Я дуже здивувався, коли побачив, що біля будиночків цвітуть наші чорнобривці, айстри, ромашки, календула, троянди. Виявилося, що хлопці привезли насіння та саджанці з дому. А ще посадили ялини і посіяли траву. Ми жили в гуртожитку – по двоє-троє в кімнаті. Мали телевізори з українськими каналами, холодильники. В їдальні для нас готували українські страви – борщ, вареники. А коли ми їхали додому, місцеві чоловіки, які працювали з нами, просили привезти їм сала і горілки.

Випав сніг, якого не було 40 років
Коли Анатолій приїхав, мосту ще не було, стояло лише дві опори. Будівництво здійснювали за бартером: Україна отримувала туркменський газ, а взамін постачала будівельні матеріали. Справа зрушила з місця, коли "Укртрансбуд" став генпідрядником. Особливо активізувалося будівництво в останні два роки.
– Я працював майстром бурової дільниці. Ми пробурили 26 свердловин глибиною 50-70 метрів, – Анатолій показує одну з них на фото. – І першими в світі розробили нову технологію, яка дає гарантію не на сто, а на всі двісті відсотків. Мали дві сучасні німецькі машини "Бауер", які з обох боків річки йшли назустріч одна одній. Проте вони могли бурити лише до 40 метрів, тому далі до твердого грунту вже йшли без труб. Щоби свердловина не розсипалася, безперервно заливали в неї воду.
Зима у Туркменістані схожа на ранню осінь в Україні. А ось 2008 року раптом випав сніг, а на Різдво був 30-градусний мороз. "Місцеві жителі розповідали, що такого не було останні 40 років. Ми раділи, неначе діти: кидалися сніжками, зліпили снігову бабу, біля якої всі фотографувалися", – показує Анатолій знімки.
– Працювати було дуже важко, – зізнається чоловік. – У саме русло Амудар’ї ми ввійшли навесні цього року. Треба було закласти останню восьму опору. Щоби вкластися в терміни, від нас вимагали, аби ми працювали на Великдень. Та Всевишній розпорядився по-іншому. Ввечері, напередодні Пасхи, вода у річці раптом різко піднялася і на наших очах забрала половину острівця, на якому мала бути опора. Буквально за чотири години вода затопила весь острівець. Зате на Великдень ми відпочивали, як усі християни. В їдальні нам спекли паску, зробили крашанки. Все це посвятили у православній церкві.

Майданчик застелили тисячами килимів
Міст треба було завершити до 16 вересня 2009 року. Над мостобудівниками постійно кружляв президентський вертоліт, звідки спостерігали за їхньою роботою. Лівий берег з правим з’єднали о 06.00 24 серпня на День Незалежності України.
Щоби будівельники вчасно завершили реконструкцію мосту, місцеві мулли постійно молилися на майданчиках. "Коли у нас не ладналося з роботою, місцеві мулли, яких тут називають "святими людьми", влаштовували жертвоприношення (садака), – розповідає Анатолій. – Різали барана, у великих чанах варили з нього шарпу і плов. В обідню пору збиралися всі туркменські працівники. Мулла читав молитву, після цього їли і розходилися.
На відкриття мосту чекали президентів – туркменського та українського. До цієї події дуже готувалися. Вивісили портрети президентів, державні прапори обох країн. За три дні збудували для глав держав спеціальний будиночок, де вони могли би відпочити. Заасфальтували майданчик, застелили його тисячами килимів, зробили сходи на перон.
– 15 вересня ми ще дофарбовували міст, прикрашали його шовком і квітами, – сміється Анатолій. – Нам видали нову форму, вручили українські прапори. 16 вересня нас зібрали о 06.00, хоча президенти мали приїхати о 12.00. Попередили, щоби ми нікуди не йшли, нічого не фотографували. Привезли до тисячі місцевих артистів, які мали виступати. Всю територію оточила охорона. Нарешті на вертольоті прилетіли обидва президенти. Вони виступили перед присутніми, заклали капсулу під майбутній автомобільно-пішохідний міст, який уже почали будувати неподалік. Потім сіли на потяг і переїхали новий міст.
Анатолій Ткач дуже хоче будувати і автомобільно-пішохідний міст через Амудар’ю. "Допоможу вдома зібрати урожай і знову поїду, якщо мене візьмуть, – каже чоловік. – Працювати там дуже цікаво. Тим більше, що досвід уже маю".
Надія БУДНА