20-річний Микола ТАНЧУК закінчив спеціальні курси для незрячих у Чернівецькому медколеджі і зараз працює масажистом у Садгірському відділенні центру "Турбота".
Уроки записував
на диктофон
Микола саме робив масаж підопічній центру "Турбота", коли ми завітали до його кабінету. "Після декількох сеансів я почуваюся значно краще, – запевняє Наталія Іванівна, встаючи з кушетки. – У Миколи – дуже чутливі руки, вони відчувають кожне порушення в організмі. Під час масажу ми розмовляємо з ним. Я розповідаю йому про своє нелегке життя, а він мене заспокоює. І це також дуже допомагає. Микола масажує мені руки, і тепер я знову можу тримати голку і вишивати. Це моє улюблене заняття.
– Я справді відчуваю руками біль людини і можу полегшити його, – запевняє Микола. – У коледжі ми вивчили не лише лікувальний масаж, а й спортивний, антицелюлітний. Кажуть, що найкращі масажисти – незрячі люди. У них надзвичайна чутливість рук.
Микола народився здоровою, зрячою дитиною. Але в сім років отримав травму і майже зовсім перестав бачити. Та батьки не захотіли віддавати сина до спецзакладу, а відвели його до школи №24, щоб він навчався зі звичайними дітьми і не почувався інвалідом. "Я мав право мати супровідника, але відмовився від нього. До школи, яка знаходилася недалеко від нашого будинку, ходив сам. Для цього вивчив на дорозі кожен спуск, кожен камінчик, намагався все запам’ятати, – розповідає Микола. – Інколи по мене заходили друзі, а після уроків приводили додому. Мене всі дуже підтримували – і рідні, і вчителі, і однокласники. Жодного разу мене ніхто не образив. Уроки я записував на диктофон, а потім прослуховував їх. Часто мама читала мені підручники вголос. Мій батько – повністю незрячий, теж осліп через травму. А мама померла, у неї було ракове захворювання. Є ще старший брат. Він, на щастя, здоровий. На ньому і тримається вся наша чоловіча сім’я.
Школу Микола закінчив "ударником", мав в атестаті лише четвірки та п’ятірки. Мріяв вступити до університету на юридичний чи історичний факультет, але розумів, що це неможливо. "І тут доля дала мені шанс, – впевнений хлопець. – Зовсім випадково до батька на вулиці підійшли люди, які набирали групу незрячих для безкоштовного навчання в медколеджі. Він їм розповів про мене.
У коледжі Микола знайшов своє кохання. Наталя навчалася з ним в одній групі. "Ми зустрічалися три роки. Але після закінчення коледжу Наталя повернулася додому на Львівщину. Та ми часто телефонуємо одне одному. Я інколи їду до неї в гості. У Наталі теж є проблеми із зором, тому вона мене добре розуміє, – зізнається Микола. – У нас обох схожа доля. Наталя теж отримала травму на уроці фізкультури, внаслідок чого втратила зір. А тепер ми хочемо з нею одружитися".
"Мрію створити реабілітаційний центр"
Після закінчення коледжу Микола взявся шукати роботу. Обійшов усі лікарні та поліклініки, але скрізь, дізнавшись про його проблеми із зором, йому відмовляли. "Тільки директор центру "Турбота" Тетяна Жибчин погодилася взяти мене на роботу, за що я їй дуже вдячний, – каже Микола. – З нашої групи, де навчалося 11 осіб, змогли влаштуватися, крім мене, тільки двоє".
Цього року Микола вступив до Хмельницького університету "Україна" на факультет "Здоров’я людини". "Навчатимусь заочно і працюватиму, – радіє хлопець. – А навчання мені оплачуватиме фонд захисту інвалідів. Здобуду спеціальність реабілітолога. Мрію відкрити свій реабілітаційний центр, щоб допомагати хворим людям – і дорослим, і дітям. Звичайно, якщо знайду спонсора. Взагалі мені завжди щастило на добрих людей. Незважаючи на проблеми із зором, вважаю, що все у моєму житті складається нормально. У мене гарна сім’я, багато друзів. Я навчився працювати на комп’ютері за спеціальною програмою для незрячих. У мене багато планів. Хочу створити сім’ю, мати дітей. Я ще пам’ятаю, як виглядають дерева, квіти, небо, та дуже хочу побачити все це. Знаю, що за кордоном роблять такі операції, але вони дуже дорогі. І ще мрію повернути зір Наталі. Лікарі кажуть, що шанс є".
Надія БУДНА
