«Не раз у лікарні витягували окалинки з очей»

Едуард МАЙДАНЮК 42 роки працює термістом на машинобудівному заводі. Увесь цей час він простояв біля печей, де температура повітря сягала понад тисячу градусів. За всі роки жодного разу не запізнився на роботу і не пішов раніше ні на хвилину.
"Працювати на машзаводі було престижно"
На руках Едуарда Мар’яновича залишилися численні сліди опіків від металу. "Хоча я працював у спецодязі, окулярах та рукавицях, осколки часто потрапляли на шкіру, – пояснює чоловік. – Та на руки – це ще нічого. Траплялося, що вони падали на обличчя та так міцно приклеювалися до нього, що не можна було віддерти. Не раз у лікарні витягували окалинки з очей. На щастя, жодного разу вони не пошкодили рогівку і не було серйозних травм. Через два-три тижні все гоїлося. Професія моя небезпечна, в 50 років дозволяє йти на пенсію. Але я ніколи не хотів змінити її".
На завод Едуард Майданюк прийшов після служби в армії 1967 року. "На той час це було дуже відоме підприємство. Таких у Радянському Союзі було лише чотири – у Чернівцях, Естонії, Башкирії і Волгограді, – запевняє чоловік. – Тому працювати на машзаводі було дуже престижно".
– Спочатку було дуже важко, – зізнається Едуард Мар’янович. – Не раз, коли сильно обпікався, хотілося перевестися в інший цех на легшу роботу. Але пропрацював рік, втягнувся і залишився. Було надзвичайно цікаво, роботи багато. Ми тоді працювали у три зміни цілодобово, гартували в печах тисячі різних деталей. Не було ні вихідних, ні свят. Я навіть був бригадиром впродовж 21 року. У нашій бригаді тоді було 13 термістів. А коли розвалився Радянський Союз, багатьох довелося скоротити. Мені тоді пропонували перейти в інший цех, де була більша зарплата, але я не пішов. Бо за характером я не люблю нічого змінювати – ні на роботі, ні в особистому житті. За всі роки жодного разу не запізнився на роботу і не пішов раніше ні на хвилину, не прогуляв ні дня. Змінювалися директори, начальники цехів, а я залишався біля печей.
"Завжди пишався своєю робітничою професією"
Едуард Мар’янович пам’ятає велику зливу 9 червня 1969 року, коли затопило весь завод. "Я тоді працював у нічну зміну, – пригадує чоловік. – Дощ лив безперервно. І раптом почала швидко прибувати вода. У нашому цеху її було по коліна. А на території заводу – ледь не по голову, човни плавали. Ми рятували, що могли, піднімали вгору усі мотори. А потім сушили все та ремонтували. Хоча дуже багато обладнання було пошкоджено".
Уже 15 років, як Едуард Мар’янович на пенсії, але продовжує працювати на заводі. "Я звик щодня прокидатися рано і йти на роботу. Тому сидіти склавши руки – це не для мене, – каже чоловік. – Завод справді став для мене другим домом. І я завжди пишався, що працюю тут, ніколи не соромився своєї робітничої професії. Не заробив ні орденів, ні медалей. Але цим не переймаюся. Головне, що життя прожив правильно. Маю гарну сім’ю – дружину, двоє дітей. Дружина мене завжди розуміла, ніколи не дорікала, що багато часу віддаю роботі. Можливо, тому що сама працювала на підприємстві начальником цеху. Діти виросли самостійні, здобули вищу освіту, добре влаштувалися. А що ще треба людині для щастя? Працюватиму і далі, доки вистачить сил та здоров’я".
Надія БУДНА