Народний артист Росії Володимир Винокур називає Чернівці містом-усмішкою. Каже, люди тут відкриті, посміхаються просто так і дарують гарний настрій навіть гумористам. До міста артист завітав на запрошення концертної агенції Олега Сандуляка і подарував чернівчанам захопливий вечір гумору. На інтерв’ю Володимир Винокур прийшов заздалегідь і з усмішкою. І поза сценою великий гуморист – життєрадісна людина. Із кореспондентом "МБ" артист розмовляв різними голосами, жартував, згадував курйози з політиками.
"Нікулін думав,
я стану співаком"
– Нещодавно ви відсвяткували 35-ліття подружнього життя. У чому таємниця кохання?
– Так, я відсвяткував "полотняне" весілля і двічі зіграв весілля з однією дружиною. Таємниця? Все дуже просто: за ці 35 років я мало бував удома. П’ятнадцять років я провів на гастролях, у тому числі й у Чернівцях. Десять років тому я виступав у вашому місті. Вперше потрапив до Чернівців, будучи вокалістом вокально-інструментального ансамблю "Самоцвіти". Люблю пригадувати цей момент свого життя.
– 1973 року ви працювали в "Цирке на Цветном бульваре", співали в програмі "Мрії назустріч". Там спілкувалися з великим клоуном Юрієм Нікуліним…
– Які гарні спогади... Два сезони я працював у цирку, де співав. Юрій Володимирович ставився до мене дуже приязно. Ми з ним товаришували. Він розповідав мені багато анекдотів. Юрій Володимирович завжди вірив, що я стану співаком. А коли я став відомим гумористом, він при зустрічі пожартував: "Хлопчику, ти мене обдурив. Я думав, ти станеш співаком, як Йосип Кобзон! А ти став клоуном, ти мене підсиджуєш".
– Є стереотип, що поза сценою гумористи – сумні люди.
– Усе дуже індивідуально. Мої друзі кажуть, що в житті я набагато веселіший, ніж на сцені. Я люблю сісти за стіл, випити, закусити салом і розповідати анекдоти. Різні гумористи поза сценою також різні. Мій друг Аркадій Райкін… Так, він був не найбільш життєрадісною людиною, проте він був накопичувачем енергії. Він підходив за кулісами до сцени, брав таблетку, тихенько і повільно запитував: "А коли мій вихід?". Коли ведучий вигукував: "На сцені артист Радянського Союзу Аркадій Райкін!", він вилітав до глядачів і заряджав їх фантастичною енергією. А після виступу здувався, як повітряна кулька, заходив за куліси і знову тихенько казав: "Тепер відпочину…". А талановитий Геннадій Хазанов… Він взагалі пішов зі сцени. Не зміг пристосуватися до іншої публіки. Зараз він керує театром. Однак я знаю, він не живе спокійно, він сумний без сцени.
Мій покійний найкращий друг Михайло Євдокимов… Це був великий гуморист, але поза сценою… Його згубила політика, коли він став губернатором Алтаю. Ми жили в Москві в одному домі, товаришували. Якось він зізнався, що земляки кличуть керувати рідним краєм. Відгукнувся на прохання, хотів навести лад там, де це неможливо...
– Вам також пропонували йти в політику?
– Після перемоги Євдокимова на губернаторських перегонах, ціла група депутатів у Державній Думі вирішила, що в моїй рідній Курській області треба змінювати губернатора. Політики прийшли до мене з пропозицією, сказали, що точно наберу 90-95 відсотків голосів. Однак я відмовився від політики, бо я – людина масштабна й звик веселити не одну губернію, а декілька країн. Я на сцені вже 42 роки, а всього мені – 61 рік. Я живу гумором. І не піду зі сцени. До речі, сьогодні 68 день, як пішла із шоу-бізу Алла Пугачова (каже театральним трагічним голосом – ред.)
"Жартів учився в Державній Думі"
– Трапляються курйози з глядачами?
– Один із них трапився в Анапі. У задушливому літньому залі в першому ряді задрімав чоловік. Просто в дружини на плечі. Вона його розбудила, дала зів’ялу квіточку й відправила до мене на сцену. Чоловік підійшов і сонно каже: "Винокур! Я ваш кумир!" Я відповідаю: "Ну, це ж зрозуміло…" Зал починає сміятися. Дружина махає чоловікові кулаком і кричить, що вдома йому дістанеться. Переляканий бідолаха стоїть на сцені й продовжує: "А ми вас так любимо! Ви така людина! Царство вам небесне…" У мене була така істерика, я не міг працювати декілька хвилин…
– Чому ви не пародіюєте політиків?
– Це я робив у "дитинстві". Щоби розвинути почуття гумору, я регулярно слухав і брав участь у засіданнях Державної Думи. А в часи СРСР мені зробили перепустку до Палацу з’їздів. Раїса Горбачова здивовано запитала, що я тут роблю? "Готую спектакль і збираю інформацію для нього", – відповів я. Раїса Максимівна розсміялася, адже в цей час на трибуні виступав Михайло Горбачов. Я можу пародіювати Єльцина, Путіна чи покійного Сталіна. Ну то й що? Це не дороге серцю людей. Щоправда, в радянські часи в мене був номер, у якому я говорив фразу Михайла Горбачова. Це був концерт, присвячений з’їзду. Відчувалося віяння "перебудови", не було цензури і ніхто не знав, що я робитиму. Виходжу. У першому ряді сидить політбюро… Починаю голосом Горбачова: "Рад вас всех видеть и хочу предложить самое главное, что есть, потому что все это надо углубить для того, чтобы… Ну как бы иметь то, что мы имеем…" У залі мертва тиша. Я краєм ока бачу, що в першому ряді сидить Михайло Сергійович... Тиша триває. Раптом Михайло Сергійович встає, підіймає руки і починає аплодувати. За ним аплодує зал… Гадаю, краща тема для жартів – чоловік і жінка. Навіщо нам політики?..
– У вас на руках є татуювання…
– У мене є тату доньки з її ім’ям Анастасія. Його я зробив їй у подарунок на 18 років. Вона плакала. На іншій руці – татуювання джокера з моїм обличчям і підпис "Keep smiling", тобто зберігайте усмішку. Так, зберігайте усмішку – цього я бажаю всім читачам газети "МБ".
Валерія ЧОРНЕЙ