«Мене досі переслідує запах яблук із нашого саду»

Любов Маркіна із родиною вже 22 роки мешкає у Чернівцях. Але жінка й досі зі сльозами згадує рідне село, що тепер знаходиться у 30-кілометровій Чорнобильській зоні. "Я тільки і живу цим", – зізналася Любов Петрівна кореспондентові "МБ", який завітав до неї напередодні річниці аварії на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 року.
"Незабаром мала отримати квартиру"
Любов Маркіна показує посвідчення евакуйованої із зони відчуження 1986 року. Плаче, ковтає пігулки.
– Кінець квітня завжди найважчий для мене – ніби заново переживаю ті дні, – виправдовує жінка свій стан. – Я родом із Чистогалівки Чорнобильського району на Київщині. Там спокон-віків жили мої предки. У батьків була садиба, сад дуже великий. До нас за яблуками приїжджали з Прип’яті. У Чернівцях я намагалася відшукати на базарі таку антонівку – не знайшла. Запах яблук із нашого саду переслідує мене й досі. А в лісі, що поблизу села, було дуже багато білих грибів. За сезон ми засушували до 20 кілограмів. Батько був знаний рибалка, він і мене навчив рибалити. То на вихідних ми з ним ходили на озеро і приносили на вечерю відро риби. Нас у сім’ї було четверо дітей – усі дівчата. Старша Катя, потім Марія, я, наймолодша Наталка. Жили ми в селі, а працювали у Прип’яті, до якої було сім кілометрів. Я була слюсарем-збірником на закритому військовому заводі "Юпітер". Там працювала майже вся наша родина. На ті роки ми отримували непогану зарплату. А в Прип’яті можна було купити абсолютно все – і одяг, і продукти. На роботі нам видавали продовольчі пайки. Місто пречудове – сучасне, світле, чисте. Я мала буквально за місяць-два отримати в Прип’яті квартиру.
"Це було схоже
на війну"
– Пам’ятаю, як сьогодні, все, що відбувалося в ті дні. У п’ятницю після роботи ми всі приїхали до батьків, бо в суботу збиралися садити картоплю на городі, – розповідає Любов Петрівна. – Десь опівночі пролунав сильний вибух, від якого ми прокинулися. Та спалаху через ліси не було видно. Але таке частенько траплялося – велося будівництво, кар’єр неподалік. У суботу ми встали раненько і пішли садити картоплю. Перед обідом селом почали поширюватися чутки про вибух на Чорнобильській АЕС. Усі почали раптово виїжджати. Це було схоже на кадри із фільмів про війну. Люди збирали, що могли, і просто тікали. У неділю поїхали дві мої сестри із сім’ями до родичів своїх чоловіків. Тим, хто залишився, почали роздавати таблетки, наказуючи приймати їх тричі на день і запивати молоком. У понеділок треба було їхати на роботу, бо на завод не можна було запізнюватися і на хвилину – могли звільнити. Батько повинен був ще чергувати. А їхати немає чим – жодного автобуса. Відправили ми у розвідку чоловіків. Пішли вони пішки по трасі. Повернулися і кажуть, що завод зачинено, ніде нікого не видно. Село зовсім спорожніло. Так страшно було, що не можу вам передати. На вулиці – жодної людини! Батьки заявили, що господарство не залишать, але нам із сестрою Марією наказали їхати. Пригадали ми, що за сімдесят кілометрів живе у нас тітка. Зібрала я невелику сумочку з усім необхідним, мама всунула мені куртку і плащ, які потім дуже знадобилися. Взяла я трирічного сина Колю за ручку, а сестра – трьох малих дітей, і пішли ми на трасу. Пройшли пішки декілька кілометрів, потім автобус нас підібрав.У мене в гаманці було 30 рублів – заплатила за квитки.
– У тітки ми прожили до першого травня ,– продовжує свою розповідь Любов Петрівна, витираючи сльози. – Народу в тому містечку було дуже багато. Посадили нас на автобуси і колоною повезли в санаторій, що за Білою Церквою. Дорогою нас перевіряли дозиметристи. Якщо прилади зашкалювали і дзвеніло, людей виводили та переодягали в інший одяг. Санаторій знаходився в лісі. Десь зо тисячу жінок і дітей розселили по кімнатах. Одразу організували садки. Ми із сестрою пішли працювати на кухню. Коли туди приїхав мій чоловік, ми вирішили поїхати на його батьківщину до Росії – в Пензенську область. Але їсти там не було що, місцеві мешканці розмовляли тільки по-мордвинськи. Сестри пишуть мені: повертайся, тут квартири розподіляють. Я і поїхала назад. Батьків на той час теж евакуювали. Мама розповідала, що всю живність випустили в поле – курей, кроликів, нутрій, собак, тільки корову вдалося продати. Пізніше вони із батьком двічі пробиралися до свого будинку. Знали кожну стежину, то обійшли всі пости. Казали, що яєць кури в сараї нанесли видимо-невидимо, а полуниця в городі вродила така велика, наче яблука. То вони насмажили яєць, ягід наїлися. А я жодного разу там не була. Як вийшла з хати того квітневого дня, ніби назавжди зачинила за собою двері. Мені постійно сниться дім, тільки чомусь у сутінках. Зараз там уже все заросло – не дістатися.
"Чорнобиль розділив моїх батьків"
– У головному штабі з переселення евакуйованих, що знаходився у Києві, нам дали три направлення до Чернівців – мені, сестрі та батькам, – пригадує Любов Петрівна. – Спершу нас не хотіли приймати на завод "Граніт", довелося звертатися до ЦК партії. Поселили нас у готелі "Верховина", пізніше – до університетського гуртожитку. А в жовтні 1986 року наша сім’я отримала ордер на двокімнатну квартиру в мікрорайоні "Гравітон". На роботі мені дали позику – п’ять тисяч рублів, за які ми придбали меблі, дещо з одягу, бо нічого не мали. Дотепер живемо в цій двокімнатній квартирі: ми з чоловіком, син із дружиною і донька-школярка, яка вже народилася в Чернівцях. У нас жодної перспективи розширити житлову площу. Батьків вже немає серед живих. Мама похована в Славутичі – така була її остання воля. А батько – у Чернівцях, хоча залишили місце біля мами. Та не було змоги доставити його туди. Так Чорнобиль розділив моїх батьків.
– Сестра старша з чоловіком померли зовсім молодими, – розповідає Любов Петрівна, показуючи фотографії. – Немає серед живих багатьох наших родичів, друзів, знайомих. Добре, що моя молодша сестра Наталя теж мешкає у Чернівцях. Ми часто зустрічаємося з переселенцями із Чорнобиля. У нас є своя спілка, яку очолює Ніна Іваняк. 30 квітня ми знову зберемося разом: вкотре пригадаємо минуле, пом’янемо тих, кого немає серед живих.
Працюємо,
хоча і на пенсії
Любов Маркіна і її чоловік вже на пенсії, хоча продовжують працювати.
– Я пішла на пенсію в 45 років, а чоловік – у 50, – розповідає жінка. – Обоє отримуємо майже мінімальні пенсії: я – 575 гривень, чоловік – ще менше, хоча брав участь у ліквідації аварії. Чорнобильські нам дають – по 118 гривень щомісяця. На доньку виплачують, смішно сказати, шість гривень із копійками, а вона постійно хворіє. Щоправда, напередодні трагічної дати майже щороку отримуємо матеріальну допомогу. Маємо пільги на комунальні послуги. Та все одно неможливо прожити на ці гроші. Тому з чоловіком працюємо, хоча здоров’я дуже погане.