«Великодній кошик у нашій родині складають чоловіки»

У родині заслуженого артиста України, співака Івана Дерди і його дружини Лідії, вихователя дитячої дошкільної установи №32, з діда-прадіда, навіть за радянських часів, святкували Великдень: пекли паски, розписували писанки і святили їх у церкві. Подружжя і їхні діти – Мар’яна, Святослава та Іванко – розповіли кореспондентові "МБ", який побував у них в гостях, про великодні сімейні звичаї і традиції.
Полин захищає від хвороб і нечистої сили
– Ще з дитинства запам’ятався мені запах ковбаси, яку тоді ми не так уже й часто їли, – пригадує Іван Михайлович. – Родом я із Горошівців Заставнівського району. Пам’ятаю, напередодні Великодня вдома різали свиню і начиняли ковбаси, вудили сало і шинку. Нас із братом відсилали копати хрін. Дід наказував, що він повинен бути рівним, товстим і з великою зеленою гичкою. Отож ми ходили городами і шукали такий хрін. За народним звичаєм, він символізував міцне здоров’я. А баба казала, щоби ми не забули нарвати полину, який теж клали до великоднього кошика. Після освячення кожен брав гілочки полину, солив, хрестився, промовляючи: "Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, щоб не трясла тетюха (тобто, пропасниця, чорна хвороба)", – і з’їдав його. Вважалося, що після цього ти весь рік не хворітимеш і будеш захищений від нечистої сили. Цієї традиції ми дотримуємося і в нашій сім’ї. Доки ми з братом шукали різні трави, мама з бабусею пекли паски у печі. Напередодні дід заготовляв гарні дрова. Піч хрестили і дерев’яною лопатою садили паски. У п’ятницю і суботу в родині, зазвичай, ніхто нічого не їв, тільки пили воду. Уже стало традицією, що великодній кошик у нашій родині складають чоловіки. Жінки готують усе. Пам’ятаю, як робив це мій дід, пізніше – неньо. У нас був великий родинний кошик і домотканий рушник, які ніколи не міняли. Коли була сильна злива, баба вивішувала на вікна цей великодній рушник.
Свячене можна різати тільки освяченим ножем
Іван Михайлович розповідає і одночасно демонструє, як він збирає в суботу ввечері великодній кошик разом із дев’ятилітнім сином Іванком.
– Дно застеляю білим папером. Паску ріжу невеликими шматками і кладу по боках кошика. Посередині – будз, шматок шинки, сала, масла, почищені від шкаралупи яйця. Потім кладуться писанки і галунки. Обов’язково – яблука з домашнього саду. Зверху – кільце ковбаси і спечений із тіста хрестик, який з’їдаємо аж на Зелені свята. У троїсту сільничку – сіль, цукор, мак. З боків кладу хрін, молодий часник із зеленим пір’ям. Обов’язково кладу до кошика ніж, аби його теж посвятили. Пізніше ним ріжу все з кошика, бо простим ножем це не можна робити. Кладу свічку. Ось кошик і готовий. Зверху накриваю його рушником, на якому вишито хрест і написи "Христос Воскрес" і "Воістину Воскрес". Я би не радив людям вкладати до великоднього кошика заморські фрукти – мандарини, банани, бо вони не мають стосунку до цього свята. А горілка та вино – то взагалі великий гріх.
– Посвятивши паску всією родиною, повертаємося додому, – продовжує свою розповідь Іван Дерда. – Кошиком тричі торкаюся дверей нашої квартири, впускаючи до хати Великдень. А потім вже у квартирі також тричі торкаюся ним голови кожної дитини і дружини зі словами: "Христос Воскрес", – а вони відповідають: "Воістину Воскрес". Потім те саме вони по черзі роблять мені. У кімнаті розкладаємо великий стіл. І знову все готую я. Ріжу дрібно яйця, сир, ковбасу, шинку, сало, ламаю паску і складаю у великий таріль. Зверху зішкрібаю ножем хрін, кладу гілочки полину. Все перемішую руками. Молимося всією родиною і приступаємо до їжі. Їмо руками з однієї тарелі, як це робили мої дід та баба. І полин, як вони, їмо. Свячене їмо три дні свят. Традиційно ходимо на Великдень на цвинтар на могили родичів. Даємо за поману бідним людям паски, писанки, цукерки.
Доки святкуватимуть Великдень, існуватиме цей світ
Другокласник Іванко Дерда захоплено розповідає: "У мене є маленький кошичок, з яким ходила до церкви ще моя сестричка Святослава, і вишитий жовтий рушник. Я кладу туди пасочку, яку пече для мене мама, писанки і цукерки. Мама купує спеціальні наклейки на яйця. Там намальовані церква, хрест, овечки з пастухом, різні візерунки. Мене брали до церкви, коли я був ще зовсім маленьким, – тато ніс на руках. Ми разом із ним складаємо великий кошик. Я так люблю їсти те, що в кошику! Посвяченими писанками й галунками ми із сестричками стукаємо один одного по чолі й кажемо: "Щоби був такий міцний, як ця писанка".
Найстарша донька Мар’яна, студентка факультету історії, політології і міжнародних відносин ЧНУ, пригадує: "Мені особливо запам’яталися Великодні свята в селі у бабусі Веронії. Там збирається багато людей, молоді дівчата одягають національні костюми, ведуть хороводи навколо церкви, співають гаївки та веснянки. Мама з татом йшли на Всеношну, мене не брали з собою, бо була ще мала, а залишали з бабусею. То я не спала, а чекала, коли підемо святити паску. У великодній ночі є якась особлива святість. Коли ти йдеш до церкви святити паску, навіть зорі не так світять і повітря особливе. Але найбільше, що мені запам’яталося, коли в церкві починають співати "Христос Воскрес". У мене аж мурашки йдуть по шкірі. В одній книжці якось прочитала притчу про Люцифера. Нібито високо в горах він прикутий кайданами до скелі. Весь рік Люцифер гризе ці кайдани. Коли залишаються міліметри, люди починають співати в церкві "Христос Воскрес!" – і кайдани знову стають такими ж міцними. Мораль цієї притчі така: коли люди перестануть святкувати Великдень і писати писанки, Люцифер вийде на волю і поглине весь світ. Після цього я по-особливому сприймаю це свято. Ми із сестрою Святославою вмиваємося водою, в якій лежали писанки і галунки, щоби бути гарними. Весело проходять і дні після Великодня: у понеділок дівчата вливають хлопців, а у вівторок – навпаки. І обмінюються писанками.

З історії родини
Церковні дзвони вислали прадіди з Америки
– Моя мама Галина – переселенка з Польщі, – розповідає Лідія Дерда. – Їхню родину із восьми осіб примусово депортували 1947 року під час операції "Вісла" у село Дутчани на Херсонщину. Тоді було переселено понад 140 тисяч українців. Спочатку довелося жити у землянках: голодували, не було в що вдягнутися. У селі на той час не було жодної церкви. Але переселенцям на їхнє прохання виділили приміщення старої сільської ради, яке вони переобладнали під церкву. Встановили там старовинні дерев’яні ікони, вишиті рушники, церковну атрибутику, які привезли із собою. Пригадую, як мама пекла паску і фарбувала яйця у відварі цибулиного лушпиння, а потім писала зверху воском великою циганською голкою. Ми їздили святити паску в сусіднє село на мотоциклі. Кошика у нас не було, тому складали в сумку паску, писанки, сир, ковбасу, масло, прикрашаючи листочками барвінку та гілочками мирти. Наступного дня мене викликали до директора школи і сварили, що ходила до церкви. Як вони дізнавалися про це – не знаю.
Мої прапрадіди Михайло та Іван – рідні брати – наприкінці ХІХ століття поїхали на заробітки до "Гамерики", як казала бабуся Юзефа. І коли там один із них тяжко захворів, то на складені гроші вони замовили два дзвони, на яких вигравіювали їхні імена. Дзвони кораблем переправили у село Шевченково, де проживала родина. Їх встановили на місцевій греко-католицькій церкві. Їм уже понад сто років. Жива ще моя бабуся, 1912 року народження. Вона добре пам’ятає, як дзвонили ті дзвони в церкві. Навіть мама пам’ятає. Коли дійшли чутки, що українців переселятимуть, дзвони зняли і закопали на цвинтарі. Вони лежали там тривалий час. А три роки тому один чоловік перед смертю розповів, де закопано дзвони. Моя тітка Анна Ісаєва-Лисишина поїхала до Польщі. І з допомогою міношукачів дзвони справді відшукали на цвинтарі та відкопали. Вони виготовлені зі срібла та вкриті позолотою. На них викарбувана Божа Матір та імена моїх прадідів – Михайла та Івана. Поляки як побачили їх, не захотіли віддавати. Один чиновник навіть сказав, що таким дзвонам місце у самій Варшаві. Взамін поляки почали вимагати картини з Львівської картинної галереї, вивезені з Польщі під час Другої світової війни. Зараз дзвони знаходяться у Перемишлі. І поляки не можуть їх забрати, і нам не віддають.


"Коли печу паски, молюся"
Лідія Дерда розповіла, як вона пече великодню паску:
– Присвячую цьому таїнству весь чистий четвер. Печу такі паски, як моя мама і бабуся. Беру борошно, воду, сіль, трішки цукру, одне яйце, дріжджі, замішую тісто. Коли воно підходить, починаю виробляти паски, промовляючи молитви. Перед тим, як саджаю до духовки, перехрещую їх зі словами: "З Божою поміччю нехай печеться". І ще не було жодного випадку, щоби паска не вдалася. Всі виходять такі гарні, ароматні. Печу пасок дуже багато – 12-15 штук. Тому замішую тісто аж чотири рази.