У клубі «Кому за 30...» і знайомляться, і одружуються

Клуб "Кому за 30…" у Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Шевченка об’єднує самотніх людей – любителів потанцювати. Вік тих, хто приходить сюди щосуботи та щонеділі, – від сорока до вісімдесяти. Кореспондент "МБ" навідався однієї неділі на танці, поспілкувався з членами клубу, дізнався про секрети їхньої молодості.
"Потанцюю – усі болячки зникають"
Піднімаючись на другий поверх адміністративного корпусу парку, чую голосну музику в стилі ретро. У просторому приміщенні кружляють у вальсі пари. Танцюють не лише чоловіки з жінками, а й жінки з жінками, яких значно більше. Дехто сидить на лавках попід стіною в очікуванні запрошення. Картина нагадує ностальгічне минуле із сільського клубу. Більшість танцюристів віком від 50 до 70 років. Хоча є й досить молоді жінки і чоловіки поважного віку з бородами. Усі, як мовиться, – при параді. Жінки з пишними зачісками, вдягли золоті прикраси, найкращий одяг, взули туфлі на шпильках. Чоловіки – у костюмах, начищених до блиску туфлях.
– Ми цим живемо. Не можемо дочекатися суботи і неділі, щоби прийти відпочити та потанцювати. У мене в клубі багато друзів. На свій 60-літній ювілей запросила дві пари, з якими познайомилася в клубі на танцях. Ми так танцювали, що моя донька сказала: "Я не думала, що моя мама така весела", – сміється Валентина САБАДАШ. – Ходжу сюди вже дванадцять років. Спочатку ми танцювали на майданчику, де грав духовий оркестр. А потім перейшли в це приміщення. Тут я познайомилася зі своїм чоловіком Василем, щоправда, вже покійним. Тут багато людей, які втратили чоловіка чи дружину. Діти виростають, у них своє життя. А ми залишаємося у чотирьох стінах – самотні. Приходимо сюди не лише потанцювати, а й поспілкуватися, поділитися своїми проблемами. Тут відзначаємо всі свята – Новий рік, 8 Березня, День закоханих та інші. Як пропущу одні вихідні, почуваюся розбитою та хворою. А потанцюю – всі болячки кудись зникають.
– Ходжу сюди вже п’ять років, – розповідає Володимир. – Увесь тиждень працюю, у вихідні треба трохи відпочити. Маю постійну партнерку в танцях. Але жінки, з якою хотів би поєднати своє життя, ще не знайшов.
– Не так давно я перенесла інфаркт, – зізнається Людмила. – Буквально через місяць, як мене виписали з лікарні, прийшла на танці. Завдяки їм піднялася на ноги, забула про свою хворобу. Щойно настають вихідні, наче щось тягне сюди.
Серед танцюристів є навіть депутати
– Щоби стати членом клубу "Тим, кому за 30…", не потрібно заповнювати жодних документів, просто прийти до нас, – запевнює художній керівник Людмила КОЛЬЦОВА. – Зустрічі відбуваються у суботу та неділю з 17.00 до 19.00. Танці безкоштовні. У нас є свій звукорежисер Іван Рекуняк, який підбирає музику, здебільшого у стилі ретро. Танцюють вальс, танго, фокстрот. Ми не ведемо записів членів клубу. Немає також вікових обмежень. Наймолодшій учасниці було 42 роки, найстаршому – 82. Деякі жінки та чоловіки приходять сюди вже багато років. Є серед них учителі, лікарі, навіть один депутат. Регулярно навідується молодий хлопець, у якого хвороба Дауна. Він запрошує жінок, ніхто не відмовляється. Раніше танцювали на відкритому майданчику. Тому члени клубу могли зустрічатися лише влітку, коли було тепло. Дехто не хотів, аби сторонні дивилися, як він танцює. Зараз для клубу виділили спеціальне приміщення в адміністративному корпусі. Тут тепло, є кондиціонер, вбиральня. Тому можна зустрічатися і танцювати весь рік, незалежно від погоди. Жінки навіть взимку приносять із собою туфлі на високих підборах, перевзуваються тут. У клубі утворилася велика родина. Ми разом відзначаємо всі свята, вітаємо членів клубу з Днем народження. Коли хтось захворіє, навідуємося до нього. А коли, не дай Боже, помирають, відправляємо делегацію з вінком та квітами. Обов’язково вшановуємо пам’ять хвилиною мовчання.
– Отож клуб – це не тільки танцювальна програма. Це насамперед спілкування, – стверджує Людмила Петрівна. – Тут заводять друзів, відзначають спільно свята і ювілеї. Адже більшість чоловіків та жінок, які навідуються до нас, – самотні. Вони втратили подружню пару чи розлучилися. А в клубі можуть зустріти свою половинку. І це трапляється досить часто. Є чимало подружніх пар, які познайомилися у клубі на танцях та одружилися. Спостерігаючи багато років за чоловіками та жінками, котрі приходять до нас, бачила, як вони поступово оживали та розцвітали. До них мовби поверталася друга молодість. Вони почувалися коханими, потрібними комусь. Ходять щасливі, наче молодята, взявшись за руки.
Тут одружилися, але далі ходять на танці
Віра Іллівна та Василь Дмитрович теж познайомилися на танцях. А третього серпня цього року одружилися. Та навіть після цього продовжують ходити на танці.
– Я сама зачепила Василя, – щиро зізнається Віра Іллівна. – Він дуже гарно танцював. Я підійшла до нього і сказала, що хотіла би з ним потанцювати. Він мене запросив раз, другий. Так ми і познайомилися. А потім він запитав, чи можна провести мене додому. Я погодилася. Все відбувалося, як у молодості.
– Я керував танцювальним колективом, тому вмію і люблю танцювати, – розповів Василь Дмитрович. – Був вдівцем – дружина померла декілька років тому. Проживав у селі, але працював у місті. Якось друг витягнув мене на танці. Спочатку ми ходили у Центральний будинок культури на Театральній площі. Але там танці платні – по десять гривень з 18.00 до 23.00. Потім почали приходити в парк, де я і познайомився з Вірою. Мій син дуже добре сприйняв моє одруження. Він вже давно казав мені, щоби я собі когось знайшов.
– А я вже п’ятнадцять років, як поховала свого першого чоловіка, – зітхає Віра Іллівна. – Моя донька теж добре сприйняла Василя. Вона сказала, що її мама повинна бути щасливою. Такі клуби дуже потрібні. Бо де ще можуть зустрітися самотні люди такого віку, як ми. Наші друзі – Марія та Дмитро – теж познайомилися на танцях. Зараз живуть разом. Коли ми одружилися, нас у клубі всі вітали.
Надія БУДНА