Двадцять років співають про щасливих закоханих

Заслужені артисти України Марія і Володимир Лобураки вже 20 років разом – на сцені та в житті. Але й досі не втомилися співати про щасливих закоханих. Кореспондент “МБ” зустрівся з дуетом “Скриня” напередодні ювілейного концерту, який буде безкоштовним.
- Невже не не виникало бажання заробити грошей?
Марія: У нас – ювілей. У міста – ювілей. Тому вирішили зробити чернівчанам свято, подарувати свої пісні. Не так часто ми маємо можливість це зробити. Нехай люди приходять і слухають, якщо їм подобається. Зійдуться наші рідні, друзі, знайомі. Це буде ще й мені подарунок на день народження. На десятиріччя своєї творчої діяльності ми давали концерт у муздрамтеатрі – теж безкоштовний. Прийшло стільки людей, що всі не вмістилися. На вулиці ще стояло зо дві сотні охочих. Тому цього разу ми вирішили провести його у Літньому театрі, де більше місць.
„Відколи разом заспівали, вже ніколи не розлучалися”
- Не втомилися 20 років співати про закоханих?
Марія: Це була наша перша пісня. Вона стала нашою візитівкою. І куди би ми не їздили з концертами, скрізь просять заспівати саме про закоханих. Днями їздили до Києва на святкування мікрорайону Святошин. Була нагода зустрітися з друзями та добрими знайомими по сцені. Після концерту до нас підійшла жінка і сказала, що пам’ятає нас по кліпу пісні про закоханих, який побачила ще десять років тому на “Території А”. Виявилося, що вона знає чимало наших пісень. Це було дуже приємно.
- А у вас спочатку була пісня про закоханих чи кохання?
Володимир: – Усе якось переплелося. Разом із піснею прийшло кохання. Відколи почали разом співати, вже ніколи не розлучалися. А зустрілися ми у Чернівцях. Я приїхав сюди як молодий спеціаліст після закінчення Івано-Франківського педінституту. Спершу трохи працював у школі-інтернаті № 2. Випадково дізнався про ансамбль “Джерело”, який діяв при Будинку культури машзаводу. Прийшов туди, мене взяли. Марійка теж там співала. Якось на концерті, присвяченому дню машинобудівника, виникла пауза, яку треба було чимось заповнити. Я взяв акустичну гітару, ми вийшли з Марійкою на сцену і заспівали народну пісню. Дует вийшов непоганий. Відтоді почали співати разом. Те, що ми одружені, допомагає нам у роботі. На сцені добре розуміємо одне одного, знаємо, що кому потрібно. На концерти легше їздити, бо немає претензій: куди ти їдеш, з ким. Можемо проводити репетиції вдома. На щастя, сусіди у нас добрі, мужньо витримують наші співи.
- Маріє, чи допомогло вам те, що вашим близьким родичем був відомий композитор Василь Михайлюк – автор славнозвісної “Черемшини”?
Марія: – Я ще змалку мала гарний голос і дуже хотіла співати, та якось не виходило. У школі брали виступати дітей керівників колгоспу, а я сиділа в залі й тихо плакала. Василь Михайлюк був рідним братом моєї мами – моїм дядьком. Щоправда, коли я ходила до школи, про нього ще ніхто не знав. Та він всіляко підтримував мене, заспокоював, казав, що я колись обов’язково співатиму. Проте мені не вірилося, що я, проста сільська дівчинка, зможу чогось досягти. Повірити в себе мені допомогла вчителька іноземної мови Катерина Володимирівна, яка приїхала до нас із Ленінграда. Це була надзвичайно інтелігентна, освічена людина, яка мене багато чому навчила. Коли вона почула, як я акапельно співаю українську народну пісню, захоплено вигукнула: “Та в тебе, Марійко, дар Божий!” Вчителька добивалася, щоби я виступала на концертах у школі та в сільському Будинку культури. Мене помітили, відправили на звітний районний концерт. Коли мій дядько став відомим завдяки пісні “Черемшина”, то теж почав мені допомагати. Ми з Володею були першими виконавцями багатьох пісень Василя Михайлюка. Спеціально для нас, перед самою смертю, він написав пісню “Білі журавлі”. Це присвята Іванові та Марічці Миколайчукам. Прем’єра пісні відбулася у Літньому театрі на фестивалі “Доля”. Там є надзвичайно щемливі слова: “Чагарник зачах, і вербняк зотлів. В зляканих очах – ключик журавлів. Безкінечний плин… Сіра далина… Я навік один… Ти навік одна…”. Коли ми співаємо цю пісню, глядачі завжди плачуть.
„Кожну пісню довго виношуємо, наче дитину”
- Чи багато пісень переспівали разом?
Володимир: – Навіть не лічили. Десь до півсотні набереться, якщо не враховувати народні. Та ми ніколи не ганялися за кількістю. Для нас головне – якість, зміст наших пісень. Щоб ми виконали якийсь твір, він повинен нам сподобатися, бути співзвучним нашим переживанням. Кожну пісню довго виношуємо, наче дитину. На концерті в неділю прозвучить чимало нових пісень. Скажімо, “Доброго ранку”. Буде чимало сюрпризів. На суд глядачів представимо пісню, слова до якої написала поетеса Тамара Севернюк, а музика – моя. Вона присвячена Чернівцям. Написали ми її буквально за два дні. Намагалися висловити все, що відчуваємо до цього міста.
Марія: – Раніше ми часто їздили з концертами за кордон. Але побачили, що ми там нікому не потрібні. Прийдуть декілька стареньких – колишніх наших краян, у яких ностальгія за батьківщиною, поплачуть. Співати перед порожнім залом – не дуже приємно. Тому останнім часом виступаємо в Україні. Тут нас слухають, розуміють. Хоча два тижні тому ми їздили до Москви, куди нас запросив Держкомітет телебачення та радіомовлення. Глядачі приймали нас дуже тепло. А після концерту підійши двоє молодих охоронців, обійняли нас із Володею, подякували за пісні. Виявилося, що їхні батьки родом із України.
- Чому назвали свій дует “Скриня”?
Володимир: – Коли ми з Марійкою заспівали разом, почали думати, як назвати наш дует. Досить довго нічого путнього не приходило в голову. І коли випадково хтось із нас вимовив “Скриня”, одразу ж зрозуміли, що це наше. Але пізніше трохи перелякалися цієї назви. Адже в переносному значенні скриня – це наша духовність, тому в неї треба складати все найкраще. Можливо, тому ми так серйозно ставимося до підбору пісень.
Марія: – До свого репертуару також включаємо призабуті народні пісні. Шукаємо їх по бібліотеках, музеях, у стареньких людей. Скажімо, є досить відома пісня “Час рікою пливе”. Виявилося, що є десять варіантів. Та найкращий той, який записав Іван Франко. Ми знайшли ці ноти у бібліотеці. І зараз співаємо цю пісню.
- Не шкодуєте, що все життя присвятили пісні, а не іншій професії?
Володимир: – Співати я почав ще в школі. Виступав на всіх концертах та вечорах. І завжди ходив із гітарою. Хоча мої батьки учителі і я теж закінчив педагогічний інститут, та ніколи не уявляв себе педагогом. Дуже хотів співати. І моя мрія здійснилася. Гадаю, це велике щастя, коли людина має можливість займатися тим, що приносить їй задоволення.
Марія: – А найбільше щастя – це наша сім’я. Особливо семимісячний внучок, якого нам подарували син Андрій і невістка Олеся.
Надія БУДНА