Чоловікові зізнавалася у коханні уві сні англійською

Свого майбутнього чоловіка Надія Іванівна вперше зустріла на дорозі.
- Якось увечері поверталася додому із сусіднього села, де працювала піонервожатою, – розповіла жінка. – І мимоволі зустрілася поглядом із дуже гарним високим хлопцем, який проходив мимо. Чомусь подумала, що це моя доля. Хоча навіть не знала, звідки він, як його звати. Минуло декілька днів, і ми знову зустрілися випадково на танцях. Хлопець запросив мене на вальс. Так ми познайомилися з Іваном. Рік зустрічалися, а потім його призвали до армії.
„Боявся, щоби інші хлопці не відбили”
- Я писав їй листи майже щодня, а вона не відписувала, – втручається в нашу розмову Іван Петрович. – Думав, що іншого має. Але Надійка все-таки дочекалася мене. Я одразу ж запропонував їй одружитися. Боявся, щоби інші хлопці не відбили. Вона була дуже гарною, життєрадісною, жартівливою. Ми хотіли побратися ще до армії, але батьки не дозволяли. Весілля справили 28 серпня 1958 року. Було дуже багато гостей – майже триста. Надя була в довгій білій сукні, я – в костюмі. Так почалося наше спільне життя. Все було як у людей. Багато працювали, ростили сина Віктора, займалися господарством.
“Іван мене дуже ревнував, – зізнається Надія Іванівна. – Пам’ятаю, якось мене запросив на танець один молодий чоловік, а він не дозволив мені йти”.
Своє золоте весілля подружжя Лукіних відзначило в Палаці урочистих подій. “Молодята” обмінялися золотими обручками, пили шампанське, цілувалися. Ось тільки танцювати їм було трохи важко – напередодні Надія Іванівна підвернула ногу.
- Але я все-таки додибала до Палацу, бо дуже хотілося пригадати молодість, – сміється наречена. – Ми щасливі, що дожили до цього дня. Дуже раді, що нас прийшли привітати друзі, внучка, мої колишні учні, адже я 27 років пропрацювала учителем англійської мови. Навіть чоловікові уві сні зізнавалася в коханні англійською. А Іван Петрович багато років трудився на “Електронмаші”. Маємо чотирьох онуків. Не соромно за прожите”.
„Треба розуміти одне одного, менше сваритися і вміти прощати”
- Я виросла в бабусі та дідуся, де мені було дуже добре, – розповіла внучка Вікторія. – Я дуже їх люблю. Бабуся завжди захоплювалася англійською мовою. Навіть вдома інколи розмовляла нею. А дідусь – справжній чоловік, завжди дбав про сім’ю. До речі, хлопець, із яким я зустрічаюся, дуже схожий на мого дідуся.
- Надія Іванівна викладала в нас англійську мову і була класним керівником. Вона була дуже доброю, а її уроки – надзвичайно цікаві, – запевнила колишня учениця Тетяна. – Ми були, напевно, єдиним класом у школі, який завдяки Надії Іванівні об’їздив чи не всю Україну. Коли ми почули про подружній ювілей своєї улюбленої вчительки, то вирішили прийти привітати її. Це добрий приклад для нас.
На запитання, в чому секрет їхніх прожитих спільно п’ятдесяти років, Іван Петрович відповів жартома: “Коли вона сварилася, я втікав кудись або брався за роботу. А якщо серйозно, то просто треба розуміти одне одного, поважати, менше сваритися і вміти прощати. А на старості доглядати одне за одним. Ось і весь секрет”.
Надія БУДНА