За два тижні до початку Великої Вітчизняної війни у червні 1941 року з Буковини вивезли тисячі наших земляків до Сибіру, Казахстану, Комі АРСР та інших районів далекої півночі. Багато з них залишилось на вічному спочинку далеко від рідної домівки, але декому все ж вдалося після війни повернутися додому.
Вивозили вночі, щоби менше було очевидців, без жодних звинувачень. В історії СРСР про це писали коротко: вивозили і заарештовували ворогів народу, антирадянських елементів.
Зіновії Істратій (дівоче прізвище Мітрик) з Красноїльська – зараз 80 років.
- 13 червня 1941 року була в бабусі. Ввечері постукали в двері, було четверо чоловіків – один в військовій формі з автоматом, двоє в цивільному і один місцевий, – пригадує пані Зіновія. - Ходили кімнатами з ліхтариками, щось шукали. Місцевий сказав бабусі: „Збирайся, взувайся і підеш з нами”. Бабця взяла черевики, та він сказав брати постоли. Мені було 13 років – я не знала що робити. Бабуся взяла невелику скриньку з одягом. Проте місцевий, який був з військовими, забрав її назад, кинув в кімнату і замкнув на ключ. Я хотіла побігти додому, але нас повезли до сільради. Там вже на підводі була вся моя сім’я: брат Тодор і сестра Марія. А від сільської ради - на автомашину і до Чудея на станцію. Там було багато вагонів. Повантажили в вагони і ешелон прибув до Актюбинська Казахської РСР. Там нас розвезли по колгоспах на роботу. Згодом батька забрали до Челябинська на так званий трудовий фронт. У колгоспі ж урожай був мізерний, збирати нічого. Тож нас привезли в Актюбинськ, де примусили виготовляти валянки та різні вироби із шкіри. Мені пішов 14 рік, я також працювала, давали 500 грамів хліба на день. Провели ми там п’ять з половиною років. Але й там траплялися добрі люди – старший майстер Михайло Агафонов, якого ми звали дідусем. Він співчував нам і цікавився, коли нас відпустять. Ми жили на заводі, дали нам кімнатку в будівлі, де колись була стара в’язниця. Майстер допоміг, щоби до нас повернувся батько.
- Після війни ми без жодних документів поїхали додому. У вересні 1946 року приїхали до Красноїльська, – продовжує розповідь бабуся. - Будинок був без вікон, все майно розграбували.
Минули роки, Зіновія Захарівна виростила двох синів, має трьох онуків і дві правнучки. В 2000 році син Георгій зробив запит до державного архіву Актюбинська. У квітні 2000 року надійшла відповідь, що справді сім’я Мітрик працювала в Актюбинському міськпромкомбінаті. Проте тут документам не повірили: потрібно було ще двоє свідків, щоб підтвердили перебування сім’ї в Актюбинську. Суд відбувся у Сторожинці, на якому висланих реабілітували. (П. Кирстюк)
5-09-2008, 12:04
0
1 877
