ДЯКУЮ, ЩО ТИ БУВ

Як би він прокоментував минулий тиждень? Певно, написав би про 24 серпня. Фатально залежна країна святкує день своєї незалежності. Василь Кожелянко як мало хто вмів писати про такі парадокси. Ховаючи розпач за втомленою посмішкою професіонала, він, мабуть, розповів би, що думає про всі ці бутафорські дефіляди наших танків у Києві і ворожих кораблів у Севастополі, про політиків з їхніми патріотичними штампами, яких вони й самі не розуміють, про кілька варіантів нашого туманного майбутнього…
Абсурдна жорстокість логіки речей полягає в тому, що речі, котрі нібито просто мали нам служити, часто виявляються тривкішими за нас. Старий черевик у передпокої, який за життя господаря встиг підлаштуватися під форму його ступні, обгризений олівець, яким робила позначки його рука, закладка, що виступає з недочитаної ним книги. Коли життя покидає людину, сенс покидає її речі. Тільки людина внаслідок цього помирає, а речі чомусь продовжують своє нестерпне для живих існування.
Востаннє ми бачилися з Василем три тижні тому. Він заніс мені збірку своїх “альтернативно-історичних” новел “Чужий” з іронічним написом: не сумуй, мовляв, не такі ми вже й чужі на цьому святі життя. З нагоди виходу збірки ми влаштували невеличку “чайну ейфорію”. Чай був зелений і міцний. Василь любив зелений чай і не любив пафосу. Трохи знуджені літом, ми розмовляли про вересень. У вересні мав би вийти друком (і, сподіваюся, все-таки вийде) його новий роман, який Василь хотів представити публіці на Львівському книжковому форумі, у вересні ж ми збиралися запустити у “Молодому буковинці” новий проект. Залишалося з’ясувати деталі співпраці.
22 серпня я міг би зателефонувати до нього і сказати, що все з’ясовано і можна братися до роботи. Але не зателефонував. Бо подумав: хай вже закінчаться ці свята, життя довге – свята короткі, встигну. Не встиг. Коли ми 24 серпня прощалися з Василем на цвинтарі в його рідній Кам’яній, свято в країні саме набирало силу. І навіть пачка чаю на моїй кухні ще не спорожніла. Як його тепер допивати? Зелений чай з імбиром і цитриною.
Всупереч немудрому афоризмові кожна людина – бодай для своїх близьких – є незамінною. Крім матері і дружини, сестри і племінниці, друзів і колег, Василя Кожелянка як близьку людину сприймали тисячі його читачів. Хто їм його замінить? Звичайно, книжки можна читати й інші, але це будуть не Василеві книжки. І коментар тижня може написати хтось інший, але ніхто і ніколи вже не напише коментар тижня від Василя Кожелянка.
Олександр Бойченко