У німецькому таборі знайшла своє кохання

Про своє перебування в німецькому концтаборі 81-річна чернівчанка Марія Іванчишина не любить згадувати – надто болісно. Після двох перенесених інсультів жінка розмовляє майже по складах. Про минуле вона намагалася забути ще тоді, коли взимку повоєнного 1946 року її відшукав на маленькій станції у Латвії старший брат Іван і сказав: “Забудь про все, що було з тобою, бо це може зашкодити і тобі, і мені, і всій нашій родині”. Вісімнадцятирічній дівчині виписали нові документи, де було зазначено, що вона разом із батьками перебувала в окупації. Так Маріхен знову стала колишньою Марією. Але зі своєї пам’яті вона не змогла стерти зустріч із Станіславом. Це було її перше і останнє кохання. У концтаборі Станіслав врятував її від смерті. Вони зустрілися знову після війни, щоби більше ніколи не розлучатися.
Німецька родина прийняла, як рідну
Коли розпочалася війна, Марії виповнилося тільки чотирнадцять років. Багатодітна родина, де було восьмеро дітей, мешкала у селі Березове Калінінградської області. Батько працював лісником, а мама обшивала всю околицю. Діти збирали в лісі гриби і ягоди та продавали їх. Так і виживали. У 1941-му старші брати пішли на фронт, один із них загинув. Коли в село прийшли німці, батько забрав дружину та дітей до лісу. Там вони вирили землянку, де і ховалися. Якось влітку, назбиравши багато ягід, вирішили їх продати, аби придбати якісь продукти. Мама з двома доньками пішли вночі до поїзда і потрапили під бомбардування радянських літаків. Втікаючи, Марія загубилася, її схопили німці, посадили на товарний поїзд і вивезли до Німеччини. Так дівчина потрапила в жіночий табір, де шили обмундирування для німецьких солдатів. Про цей період свого життя Марія Михайлівна відмовляється розповідати. Каже лише, що в їдальні, куди ходила з німецькою наглядачкою отримувати їжу, зустріла Станіслава і одразу ж закохалася в нього. Юнак теж звернув увагу на синьооку красуню. Бачилися вони дуже рідко, тільки під час видачі їжі, навіть не могли перекинутися словом. Лише палкі погляди видавали почуття закоханих.
- Батько тоді врятував маму від неминучої смерті, – розповіла донька Марії та Станіслава Наталія. – Мама була дуже худенькою, слабенькою, а працювати доводилося по дванадцять годин. Ось вона і захворіла на двостороннє запалення легень. Дізнавшись про це, батько почав просити тамтешнього кухаря Курта підшукати німецьку родину, яка могла би забрати її до себе. І знайшлася жінка, яка погодилася взяти її нянькою для свого внука. Вона оформила всі необхідні документи і забрала маму з концтабору. Мама пригадує, що німкеню звали фрау Фойнау. Двоє її синів були на фронті. Незважаючи на це, вона дуже добре ставилася до дівчини ворогуючої країни, полюбила її, наче рідну доньку. Мама няньчила трирічного Берндта. Через багато років вона хотіла відшукати його через передачу “Чекай на мене”, але потім передумала. Німецькою мовою мама розмовляла так добре, що німці вважали її за свою. Їла за одним столом зі всією родиною. А те, що залишалося, фрау Фойнау збирала у клуночок і просила маму віднести жінкам у табір. Батьки казали, що їм пощастило тоді на добрих людей, завдяки яким вони і вижили.
Від тяжких робіт врятував український борщ
Станіслав був родом з Хмельниччини. Коли почалася війна, він закінчив сім класів. Хлопець дуже гарно малював, і вчителі пророкували йому славу великого художника. Та війна перекреслила все. Німці спалили половину села, багатьох мешканців розстріляли, а тих, хто залишився, відправили до Німеччини. Був серед них і п’ятнадцятирічний Станіслав.
Він потрапив до того ж містечка, що й Марія. Невільники чоловічого табору працювали на цементному заводі. Робота була надзвичайно важкою. Підліток задихався – легені не витримували такої пилюки. Тоді старші чоловіки взяли його малюнки, які він малював вечорами звичайним олівцем, показали їх начальникові табору і попросили забрати хлопця з тяжких робіт. Німець виявився хорошою людиною. Він викликав Станіслава до себе у кабінет і запитав: “А що ти ще вмієш робити, крім малювання?”. Той прямодушно відповів: “Співати українські пісні і варити український борщ”. Німець засміявся, але відправив хлопця на кухню, де він пропрацював до кінця війни. Йому видали перепустку як вільнонайманому, і він міг раз на тиждень виходити у місто. Тоді Станіслав відшукав Марію, якій теж давали вихідний. Вони почали зустрічатися і заприсяглися, що згодом, коли повернуться додому, одружаться.
Шукали одне одного, а зустрілися випадково
- Та їм довелося розлучитися на декілька років, – розповідає Наталія. – Коли в 1945-му прийшли радянські війська, містечко, де були батьки, виявилося в їхньому секторі. Усіх радянських громадян, які працювали у німецьких родинах, потрібно було зареєструвати в комендатурі. Фрау Фойнау не хотіла цього робити, просила маму не повертатися поки що додому, а залишитися у них. Вона навіть хотіла вдочерити її. Проте мама й чути про це не хотіла, бо дуже сумувала за рідними. Отож німкеня була змушена зареєструвати її. Маму депортували на початку 1946 року. Фрау пообіцяла відправити її додому, як наречену. Разом з двома невістками пошили для мами сукні, спідниці, шубку, купили чоботи, теплу шапку, навіть подарунки для родичів. Склали все це у велику гарну валізу. Придбали квиток у купейний вагон поїзда, який їхав до Литви. Там був пункт для переселенців. Колишніх полонених пересаджували на товарняки та везли на Донбас. Мама тоді дивом уникнула такої долі. Її пожалів та відпустив солдат, щоправда, забравши за це чемодан із речами. Там і відшукав її на станції старший брат Іван, який на той час працював у Ризі. Довгі роки він був міністром паперово-целюлозної промисловості Латвії. Дядько Іван сказав мамі, аби вона забула про те, що була в Німеччині, бо це може всім зашкодити, зокрема йому. Їй зробили нові документи, де зазначили, що під час війни вона перебувала на окупованій території разом із родиною. Так мама залишилася в Ризі. А батька депортували на Україну і одразу ж забрали до армії.
Станіслав і Марія довго шукали одне одного, писали листи, які поверталися з допискою: “Адресат вибув у невідомому напрямку”. Аж 1948 року хлопець дізнався, що родина Марії виїхала до Прибалтики. Він попросився служити на Балтійський флот. Його направили до Риги.
- Зустріч батьків інакше як доленосною не зазвеш, – впевнена Наталія. – Це було 1949 року. Того дня мама з молодшою сестрою пішли купувати тканину на сукню. Йдуть набережною Риги, розмовляють і раптом мама бачить, що назустріч їм іде батько у морській формі. Все сталося, наче в казці. Хвилин десять вони дивилися одне на одного, не могли промовити ні слова. Мама одразу ж привела батька додому, як свого нареченого. Незабаром вони одружилися. А через два роки народилася я, згодом – брат. Батьки тоді вже переїхали до Чернівців, де жила батькова сестра.
- Наталія показує картини батька, якими завішані всі стіни квартири. Портрети членів родини, пейзажі, ікони.
- Батько був надзвичайно талановитим, але війна перекреслила його майбутнє, – зітхає Наталія. – Він міг стати справжнім художником, а змушений був малювати портрети вождів і транспаранти на демонстрації. Лише вечорами та у вихідні малював те, що хотів, але майже нікому не показував. А коли захворів, почав малювати ікони та реставрувати церкви. Мої батьки прожили разом 43 роки. Були дуже щасливими, хоча жили бідно. Батько довгі роки носив солдатську шинель, бо не було за що купити пальто. У нас вдома звучало дві мови: мама розмовляла російською, а батько – українською. Та це аж ніяк не впливало на їхні стосунки. Хоча батька вже давно немає, та мама і досі, коли їй зле, часто кличе його: “Стасику, де ти?”
Надія БУДНА