Володимир Рихлицький був одним із тих спортсменів, кому доручили нести олімпійський вогонь на чернівецькому стадіоні 1980 року. Нині Володимир Миколайович працює судмедекспертом, готується відзначити 60-річчя і, звісно, згадує про Олімпіаду 1980 року.
Спортсменка впала з олімпійським вогнем
– 1978 року я був чемпіоном України у товаристві “Спартак”, – згадує Володимир
Миколайович. – Займався легкою атлетикою, військово-прикладним троєборством і таким популярним видом спорту в Союзі, як ГПО (готовий до праці та оборони). А ще працював завідувачем аптеки обллікарні. Спортом займався паралельно і часто брав призові місця.
Зважаючи на досягнення у спорті, майже був упевнений, що нестиму олімпійський вогонь. Але не знав, де саме, бо про це ніхто заздалегідь не повідомляв. Відомо лише було, що кожен нестиме вогонь по кілометру.
Спочатку йшлося про те, що я зустріну вогонь на території області у Мамализі Новоселицького району, тобто першим буду нести вогонь територією України. Там навіть проходив підготовку, але потім вирішили, що пронесу вогонь на стадіоні “Буковина”. Для цього рекомендували мене та спортсменку зі стрибків у висоту Тетяну Цуханову.
Усі ці заходи суворо контролювали. Тих, хто мав нести олімпійський вогонь на певний час поселили у готель “Верховина” і нікуди не випускали. Ми лише могли піти поїсти у ресторан “Дністер” і поверталися до готелю.
Вранці тих, хто ніс вогонь територією області до Чернівців, на автобусі відправили до Мамалиги. Процес відбувався так – попереду людини, яка біжить із факелом, їхав автобус. Коли один спортсмен проніс факел, з автобуса виходив інший, брав факел і ніс далі. І так по черзі. А нас із Тетяною не випускали з готелю доки вогонь не донесли до міста.
- На стадіоні під час пронесення вогню було дуже багато глядачів і, відповідно, була більша відповідальність, – продовжує Володимир Миколайович. – Тетяна заносила олімпійський вогонь на стадіон і запалювала чашу. А я вже після урочистих заходів проносив вогонь по стадіону і ніс до виходу. Все було так суворо, що без перепустки ніхто не міг навіть прошмигнути. А перед пронесенням вогню спецслужби буквально до сантиметра перевірили килимову бігову доріжку. Через численні перевірки кут бігової доріжки трохи зсунувся. А спортсмени звикли ставати на кінчик доріжки і навіть не дивитися на неї. І ось коли Тетяна заносила вогонь, вона зашпорталасяся на куті бігової доріжки і впала. Це бачили лише ті, хто був на стадіоні, бо по телевізору кадр із падінням вирізали. А у Тетяни після цього був нервовий зрив, її ледве заспокоїли.
Я не нервував, коли ніс факел, але намагався ставати на всю стопу, щоби часом теж не впасти. Запалив факел із чаші, яка розміщувалася, де зараз табло, привітав трибуни і поніс вогонь містом. Доніс його до входу в Центральний парк, а далі передав іншому спортсменові, який відніс його на збереження до міськради, тому що вночі вогонь не несли.
Зробив удома “олімпійський куток”
Олімпійський факел, який ніс Володимир Миколайович, і досі зберігається у нього. Він навіть облаштував у квартирі “олімпійський куток”.
– Після олімпіади мені пропонували продати факел, – розповідає Володимир Рихлицький. – Але це пам’ять і для мене, і для моїх синів, тому не продав його. Хоча за факел мені пропонували три тисячі рублів. Щоби зрозуміти, яка це була сума, скажу для порівняння, що трикімнатна квартира тоді коштувала 3 800 рублів. Залишилася у мене й форма, яку спеціально пошили. Все це зберігаю окремо, навіть зробив удома “олімпійський куток”. Друзів вирізали мені з дерева олімпійського ведмедя, я прилаштував його на стіні разом із факелом від олімпійського вогню.
Володимир Миколайович каже, що не пропускає жодної олімпіади. І хоча масштаби проведення сучасних олімпіад відрізняються від олімпіади 1980 року, але щоразу він згадує про те, як і сам колись ніс олімпійський вогонь.
Людмила ОСАДЧУК
21-08-2008, 10:37
0
2 507
