Когось повінь застала вдома, а когось на відпочинку. Так трапилося із чернівчанином Анатолієм Поліском. Він із дружиною, друзями та собакою поїхав на тиждень на природу. “Ще годину-дві – і нас би змила вода”
- На своєму УАЗі з причепом ми вирушили до лісу за 40 кілометрів від Селятина Путильського району, - розповідає Анатолій. – Щороку туди їздимо відпочивати, знайшли там гарну галявину. Розклали намет, приготувалися насолоджуватися дикою природою. Раптом у середу пішов невеликий дощ. А вже ввечері почалася справжня злива, утворилися потоки води. Зносило смереки висотою10-15 метрів. Ми не могли нікому навіть зателефонувати, бо мобільного зв’язку не було. Намагалися телефонувати через Румунію, але за кілька секунд розмови у нас із рахунку зняло всі гроші. На щастя, про наше існування знали. Неподалік (за два кілометри) був хутір. Там в однієї сім’ї ми постійно купували молочні продукти. Тож по нас приїхав син господарів Віктор і забрав на своєму ЗІЛ-131. Довелося витягувати наше авто з багнюки тросом. Ще годину-дві – і нас би змило водою. До речі, наш собака породи ротвейлер відчував біду. Перед паводками він почав жалібно скавучати. Якби ж ми знали мову тварин…
Трос кілька разів обривався, машину штовхали всі.
- На хуторі ми пробули тиждень, - продовжує Анатолій. - Хату не затопило, бо вона була на підвищенні. Але ми бачили, як залило дороги, городи. Річкою пливли корови, вівці. У хаті не було світла. Господарі ставилися до нас дуже добре. Їсти було що. Все ж нам було незручно об’їдати господарів і ми попросили, щоби Віктор допоміг нам дістатися хоча би до Шепота. Чоловік погодився. З хутора виїхали о 10.00, до Шепота приїхали о 18.00. А їхали так: на ЗІЛ зверху поклали причіп, ззаду прив’язали тросом УАЗ. У машині сидів лише водій, ми – восьмеро осіб – ішли пішки. Дороги, звісно, не було, тож їхали горбами. Кілька разів обривався трос, ми відразу підкладали під колеса каміння, щоби автомобіль не скотився в прірву. На підйомах машину доводилося штовхати всім, у тому числі й жінкам. Наприкінці подорожі машина була пошкрябана, дзеркала розбиті. Віктор грошей із нас не взяв. Ми дуже вдячні цій сім’ї за допомогу, та, на жаль, не знаємо прізвищ.
Спочатку всі були шоковані, а тепер знову туди хочуть
- Коли ми нарешті дісталися додому, усі були у стресовому стані, - розповідає Анатолій Поліско. – Дружина спочатку казала, що більше ніколи не поїде в гори. Але минуло кілька днів, і жінки вже почали загадувати, хто де на тій галявині буде розкладати намети. Тобто наступного року вони збираються туди знову. Жаль тільки, що галявини тієї вже немає – її замулило, а дерева позносило.
Галина МАРКІВ
8-08-2008, 15:08
0
1 774
