Голод 1946-1947 років змушував буковинців тікати в сусідні області і там рятуватися від смерті. Діти шукали поля із гнилою картоплею, а жінки вимінювали речі на шматок хліба.
– Мені довелося пережити голод 1946-1947 року, – розповів мешканець села Рукшин Хотинського району Яків ГАЙСЕНЮК. – Коли кажуть, що голоду не було, мені стає моторошно. Звісно, був неврожай, але і влада забрала весь хліб! 1946 року батько заявив матері, що треба зібрати гарбузів, кинути у діжку, щоби заквасити! Ця закваска допомогла нам вижити – ми заливали нею мелені жолуді та качани.
"Їли смажених горобців"
– Під час голоду доводилося їсти усе, – наголошує Яків Семенович. – Ми мололи качани кукурудзи без самих зерен, у лісі пощастило зібрали два мішки жолудів. Ходили збирати і гнилу картоплю. Навесні 1947 року під Хотином люди знайшли яму, де брали гнилу картоплю. Там був нестерпний запах. Також із друзями ми ловили горобців і пекли їх на вогні. А з яблуні брали пахучу тирсу і добавляли до борошна.
Батько та менший брат почали пухнути. Разом із мамою мені довелося їздити у Тернопільську область, бо там у людей було зерно і вродила картопля, тай ярів із гнилою картоплею було більше! Не рідко виснажені люди з’їдали картоплю і помирали біля ями.
Пригадую, як за маленьку плату ми сіли у вагон із вугіллям і поїхали до Чорткова. Не доїжджаючи Чорткова, машиніст наказав нам сходити, бо попереду була міліція. Ми пішки добралися до Чорткова, звідти до села Білобожниці. Ніхто нас не хотів прийняти ночувати. Одна жінка змилостивилась, прийняла нас і нагодувала товченою картоплю із молоком. Ця їжа, її смак запам’ятав на все життя!
Наступного дня ми пішки добралися до Бучача. Там був базар, де мама придбала два пуди картоплі і відправила мене додому. Не забуду, як я йду додому, а та картопля вже торохтить на плечах, повністю замерзла. Коли прийшов, батька не було. Ми з меншим братом пропарили картоплю і швидко з’їли.
Мама ж залишилася у Тернопільській області. Вона ходила селами і міняла речі на їжу. Тоді міняли усе – килими, доріжки, вишиті сорочки, хустки. Усе вимінювали за безцінь, аби привезти додому декілька кілограм зерна.
1946 року вдень ховали по п’ять-шість людей. Нерідко тіла загортали у килими, бо не було із чого зробити домовини. У мене є офіційний список того, що 1947 року у Рукшині померло 220 людей. А скільки померло 1946 року? Пам’ятаю, як у сусіда кожного дня помирав член сім’ї. Це неможливо розповісти. Смерть ходила скрізь!
Багато людей померло перед дозріванням жита 1947 року. Масово люди йшли у поле, зривали колоски, їли і вмирали, бо шлунок відвик від великої порції їжі. Батько нам під суворим наглядом видавав невеличкі порції зерна, поступово збільшуючи його кількість.
У листі від 15 січня 1947 року секретар Хотинського райкому партії доносив, що у придністровських селах Анадоли, Тарабани, Рукшин, Гордівці, Рашків, Рухотин, Поляна люди їдять жолуді та усілякі сурогати. А влада ще й не дозволяла тримати жорна. Не можна було змолоти зерно, якщо вдавалося його дістати!.
В Анадолах на Хотинщині жінок розстріляли за те, що не виконали поставку хліба.
"Трупи людей спалювали у котельні"
– Я 1947 року приїхав на Буковину і застав голод, – каже головний редактор обласної редакції "Книги пам’яті України" Іван ФОСТІЙ. – Я приїхав до Чернівців навчатися в культурно-освітньому технікумі, який знаходився на вулиці Азовській (сьогодні Дмитра Загула). Отримував 120 крб стипендії. Голод почався восени, ми жили за картковою системою, але хліба не отримували. До вечора ми стояли під магазином, а коли з’являвся продавець, відповідав, що хліба сьогодні не буде!
Тоді ми почали ходили полями і збирали зелену картоплю, качани кукурудзи, трішки капусти. Біля технікуму ми смажили усе, що знайшли, і їли.
Не раз чув страшні спогади стареньких чернівчан. Навесні 1947 року школярі йшли до школи і бачили на вулицях трупи. Спеціальна машина збирала мертвих людей. Школярі простежили за машиною і побачили, що трупи везли до котельні і там спалювали… А тепер люди ще хочуть знайти списки людей, які загинули від голоду?
Валерія Чорней
До теми:
20 жовтня 2005 року під час проведення земляних робіт з прокладання траси каналізаційних мереж на станції Підзамче Львівської залізниці виявлено 502 людських останки. Вони були хаотичні захоронені. Серед них знайдено 92 підліткових та чотири дитячих останки. Документи СБУ та партійного архіву дають підстави стверджувати, що це останки мешканців 16 східних областей України та Бессарабії, які втікали до Західної України від голоду 1946-1947 років.
Серед них можуть бути останки жителів Чернівецької області, які при переїзді померли або були вбиті. На останках є сліди куль, переломів тупими предметами.
– Останки жертв досі не захоронені і зберігаються на складі, – зауважує начальник управління Головдержслужби України в області Володимир ВАКАРЮК. – Розглядається версія, що більша частина останків належить колишнім жителям Північної Бессарабії, які під час голоду не доїхали до Львова і померли у вагонах. А потім були закопані біля залізничної колії.
На сесії Чернівецької облради ініційовано питання про можливість переправлення останків в нашу область та перепоховання їх на території Бессарабії. Створено спеціальний оргкомітет. З метою перепоховання останків загиблих на території, де проживають родичі загиблих, ми звернулися до керівництва державного територіального галузевого об’єднання "Львівська залізниця" та Львівської ОДА. Якщо останки буде ідентифіковано, ми зможемо їх перепоховати у нашій області. Хотинській РДА запропоновано знайти ділянку для перепоховання останків. Зараз ми встановлюємо перелік осіб, які зникли безвісті під час голоду 1946-1947 року. Це дуже важка справа. Лише у 1980-х роках почали вести статистику безвісти зниклих людей.