“Я не мирився зі сліпотою і намагався жити, як зрячі”

Він закінчив школу із золотою медаллю, університет – з відзнакою, учителював, здобув звання кандидата педагогічних наук, майже 30 років був генеральним директором великого підприємства. А ще навчився працювати на комп’ютері, пише вірші та книжки, вивчив досконало німецьку мову та есперанто, грає в шахи і шашки, виконує всю чоловічу роботу вдома... “Я не здійснив нічого героїчного, бо така ж людина, як і всі, – мовить головний реабілітолог Чернівецького о6’єднання Українського товариства сліпих Олександр ФЕСЕНКО. – За десятки років я звикся зі сліпотою і вже не уявляю себе зрячим. А на запитання внучки: ”Чи ти, дідусю, хотів би бути не сліпим?” не можу відповісти однозначно. Та я ніколи не мирився зі своєю сліпотою, намагався підкорювати її і жити, як мої зрячі ровесники. І завжди гребував тими сумнівними благами, які могли бути обумовлені виключно моєю інвалідністю. Майже зрячим почувався з дружиною та дітьми, бо вони ніколи не дали мені відчути, що я не такий, як інші.”
“Головне – бути потрібним людям ”
Олександр народився здоровим хлопчиком. Але у дворічному віці втратив зір через некомпетентність медсестри, яка закапала йому в очі не ті краплі. Він і досі пам’ятає хмарини, квіти, дерева, річку, намагається уявити їхні кольори.
Хлопчика та двох його сестричок виховували бабуся з дідусем, бо мама рано померла, а батько багато працював – учителював. Олександр разом із своїми друзями лазив у чужий сад за виноградом, тікав від господаря, стрибав на ходу з підніжки трамвая. Сім класів закінчив у школі сліпих, а потім навчався у звичайній. Його однокласники писали ручками, а Олександр встигав за ними вистукувати букви грифелем за азбукою Брайля. Читав чи не найбільше в класі. Після закінчення школи Олександр вступив до університету на стаціонарне відділення. Золоту медаль та диплом із відзнакою не сприйняв як щось незвичайне, бо ніколи не вважав сліпоту перешкодою для самоствердження. “Незрячому нелегко вчитися та працювати в колективі зрячих, але головне, аби ти відчув себе потрібним людям, – впевнений Фесенко. – А я завжди був потрібен – у школі, в університеті. Ділився з товаришами знаннями, допомагав вивчати німецьку, навіть писав для них курсові”.
Незрячих тримає робота
Після закінчення університету Олександр Якович учителював – навчав зрячих дітей у школі-інтернаті. 1963 року йому запропонували посаду заступника директора об’єднання УТОС. Згодом працював директором, майже 30 років – генеральним директором. “Нам доводилося багато і напружено працювати, – розповідає чоловік. – Але був результат, була повага з боку партнерів. У часи розквіту на об’єднанні налічувалося майже 900 осіб, у тому числі понад 600 – незрячих. Ми забезпечували джгутами всі заводи України, відправляли їх до Білорусі. Виготовляли також електропроводки для автомобілів і тракторів, канцелярські вироби. Та основне навіть не те, що і скільки ми випускали. Важливіше інше: незрячі тоді могли довести всім і собі, що вони повноправні члени суспільства. Люди працювали з великим ентузіазмом і пишалися тим, що потрібні. Це допомагало не лише матеріально, а й морально. Робота тримала незрячих. У нас були хороші гуртожитки, школа, де можна було здобути середню освіту, художня самодіяльність, працювали спортивні секції – з легкої атлетики, боротьби, шахів і шашок”.
- Зараз на УТОСі залишилося біля 300 осіб, надомників зовсім немає, бо невигідно їх тримати, – зітхає Олександр Фесенко. – Підприємство тримається на плаву – і то добре. Написано дуже багато хороших законів. Проте, на жаль, їх не те, що не виконують, а навіть не знають. Наприклад, є декілька постанов Кабміну про те, що значна частина продукції, яку випускають підприємства УТОС, належить до держзамовлення, тому не підлягає конкуренції. Насправді держзамовлення становить лише один-два відсотки від загального обсягу. Отож потрібно самим шукати партнерів, бути конкурентноспроможними. У ринкових умовах це надзвичайно важко. Дехто вважає, що ці товариства – пережиток минулого. Проте саме тут незрячі можуть виявити свої можливості в атмосфері взаєморозуміння, зібратися разом, поспілкуватися.
Декілька останніх років Олександр Фесенко працює головним реабілітологом на УТОСі. Завдяки йому тут було створено навчально-реабілітаційний центр, де є комп’ютерний клас та електронна бібліотека для незрячих. “Хоча мені вже понад сімдесят, не можу залишити свою справу, бо вона мені дуже дорога, – зізнається Олександр Якович. – Цього року наше міністерство у чотири рази скоротило фінансування на наш центр. А це єдиний в Україні заклад, який займається вивченням психолого-практичних проблем дорослих незрячих. У нас немає коштів навіть на найелементарніший ремонт. Умови праці – жахливі. Немає світла і центрального опалення. Взимку вмикаємо обігрівачі. Гірко відчувати, що наші багаторічні напрацювання нікому не потрібні. Ми змогли видрукувати тільки шість книжок, ще 14 знаходяться в рукописах. Перспектива дуже непевна. Гадаю, коли я піду, центр проіснує недовго. Не буде кому боротися за нього”.
“Я дивився на світ очима дружини”
Олександр Якович вибачається, що розмова виходить невеселою. Пояснює це тим, що нещодавно втратив дуже дорогу людину – дружину Нелю.
- Не дожила тиждень до золотого ювілею нашого подружнього життя, – каже тремтячим голосом. – Ми разом навчалися в університеті. Вона була зрячою, але це ніколи не впливало на наші стосунки. Зустрічалися два роки, потім одружилися. Нам ніколи не хотілося відпочити одне від одного. Ми все робили разом. Доки дружина готувала їсти, я прибирав у квартирі, прав на машинці, виконував усю чоловічу роботу по дому. Неля працювала вчителькою. Виростили двох дітей – сина Сергія і доньку Катерину, дочекалися внуків. Ми були дуже щасливі. З Нелею ніби відійшло те, що тримало мене на цьому світі. Я дивився на нього очима дружини, яка розповідала, що і як виглядає. Тепер звикаю жити без неї. Десять років я писав вірші. Чимало з них присвятив дружині, бо вона була моєю музою. Її немає – і вірші не пишуться.
Олександр Якович відкриває товстий зошит з грубими листками і, водячи пальцями по вибитих буквах, читає: “Чи молоді так люблять молодих, як я, старий, тебе й тепер кохаю. Шал пристрасті відпломенів і стих, а ніжності нема кінця і краю”.
Надія БУДНА