Довоєнні горщики та колиски-атракціони – у музеї гончарства

Велика гончарська піч, керосинові ліхтарі, старі килими із трьома квітками, що було символом заможності. Такі унікальні експонати можна буде побачити у Музеї гончарства села Коболчин на Сокирянщині.
Музей відкриється наприкінці року. Та вже зараз майбутні виставкові зали наповнені гончарськими унікальними виробами. Біля музеї вже видніється пліт, вироблений із лози. Його за 15 днів виготовив гончар, заслужений працівник культури України Іван ГОНЧАР. Майстер щодня працює у музеї і каже, що незабаром він перетвориться на справжню гончарську хату.
– Коли людина зайде до музею, відразу побачить краєвид села, а потім потрапить у справжню гончарську хату. У нашому селі збереглося декілька давніх будинків, яким більше ста років. У кожному будинку я побував декілька раз, зібрав для музею унікальні речі: печі, рушники, старовинні ліхтарики, давні двері та вікна, ставні. У хаті буде відтворено, як дим виходить прямо на солому, адже димарів колись не було, – каже майстер.
"Дротовані горщики не б’ються"
– У сінях музею люди побачать жорно, збрую для худоби. Усі експонати зібрані, потрібно лише все розкласти по місцях, – розповідає Іван Гончар. – З сіней відвідувачі потраплять у хатчину, де жила господиня, готувала їжу, а гончар тримав гончарський станок. Тут є старі праски, горщики, затули для печі, давні годинники. Можна побачити і рогачі, якими у піч клали горщики. Стіни буде прикрашено килимами. Маю старенький килимок на три квітки. Це дуже цінні давні килими, які були знаком заможності.
У великій хаті є точений стіл, софи, скрині, лавки. А ще зібрано майже тисячу горщиків, виготовлених гончарськими династіями Коболчина (посеред кімнати складена велика купа унікальних давніх горщиків. – ред.).
Під час Другої світової війни на фронт мобілізували приблизно 256 майстрів. Після війни кожен гончар повинен був за свою працю платити державний податок – це були великі кошти. Гончарям було важко виживати. Це щастя, що збереглися їхні вироби. 1960 року в селі залишилося лише 130 гончарів. Вони працювали стихійно, а радянська влада душила високими податками.
– Ми з батьком часто їхали на ярмарок, – пригадує майстер. – Пам’ятаю, як у Молдові до нас підійшла жінка і сказала, що горщики – дуже гарні, але у неї немає грошей. Батько запропонував: "Насипай, жіночко, зерна два рази повний горщик і забирай його собі". Жінка так і зробила.
– У великій хаті можна побачити унікальні гончарські дротовані горщики, виготовлені до війни, – каже Іван Іванович. – Професійні майстри обплітали горщик дротом, щоби він не бився. Покришки на горщику – дерев’яні. В один дротяний горщик клали кашу, в інший – борщ і несли у поле робітникам.
Є у музеї і велика макітра – лоханя. У них клали вареники чи наливали борщ, діти брали дерев’яні ложки і їли. Цікавою є банька. У неї наливали воду і закопували у землю, щоби вода увесь час була холодною. А слой використовували для закваски огірків, капусти.
Усі експонати визбирую у старих хатах, багато із них уже завалили. Так, нещодавно повалила хату Оксана Чумак. Вона подарувала музею вікна, двері, килими, скриню. Така старовина коштує чималі гроші.
У великій кімнаті можна побачити і давні музичні інструменти. Так, гончар Федір Дудка грав на басі та генікомі. Це був майстер на всі руки. У музеї можна знайти і вирізьблений ним макет церкви – це ексклюзивний виріб.
"У селян були свої атракціони"
– У музеї є і стара зольниця, – розповідає Іван Гончар. – Процес зоління є дуже цікавим. У дерев’яну бочку, яку було видовбано із суцільного грубого дерева, найчастіше із верби, вкладали білизну. Кожну річ пересипали попелом із дерева. У печах кип’ятили воду і час від часу підливали у зольницю. Гаряча вода розмивала попіл. Ця операція тривала декілька годин, звечора до ранку.
Під час екскурсії у музеї будуть проводитися майстер-класи. Люди на власні очі побачать, як робляться гончарські вироби, як працювали тогочасні господині.
У музеї є і гончарська мурована радянська піч. Сьогодні вона коштує приблизно 70 тисяч гривень. За радянських часів її викинули із новодністровської кузні. Я забрав її собі.
Піч знаходиться у моїй майстерні, сюди вхід для сторонніх зачинено. Піч працює під високою електричною напругою. Спеціально для печі маю окрему підстанцію. Коли вмикаю піч, то витрачається стільки електроенергії, скільки споживає півсела.
Хочу позаду музею розмістити стару хату, доки її не завалили. Поряд – вітряк. Це буде музей під відкритим небом. А ще маю одну мрію – відновити старі селянські атракціони – колиски. Вони нагадують сучасне колесо огляду у парку розваг. Висота такого атракціону відповідала висоті п’ятиповерхового будинку. Люди сідали у спеціальні колиски, чоловіки крутили пристрій і люди піднімалися. Це була улюблена розвага на ярмарку. Мрію розмістити такий атракціон на подвір’ї позаду музею.
Довідка:
Коболчин славиться своїми гончарями. Гончарством у селі почали займатися декілька століть назад. У молдавській грамоті 1447 року згадується декілька центрів виробництва гончарного посуду і серед них село Коболчин. На околиці села виявлено рештки поселень трипільської культури (ІІІ тис. до н. е.)
Нелегко було виживати гончарям, адже потрібно було вирощувати хліб, годувати худобу, виховувати дітей. Проте гончарство допомогло вижити в роки голодоморів 1933 та 1947 років. Гончарі обмінювали свої вироби на продукти харчування.
Валерія Чорней