Небувала повінь сталася у червні 1969 року. Чернівці та навколишні села, розташовані вздовж Пруту, стали зоною справжнього стихійного лиха. Вздовж за течією плили не тільки вирвані з корінням могутні дерева, а й худоба. Збереглися спогади Марії ПІЛАТ із села Лужани: “Коли розпочалося лихо і хлинув потік води, у мого брата було весілля. Гості почали шукати безпечного місця, вони брели по шию у воді! Вулиці Заводська та Центральна були залиті водою, яка сягала вікон будинків. Моторошно було, бурхлива й раптова течія ледь не змила усе весілля. Водою плили і люди, і тварини, і будинки. Людей рятували за допомогою вертольотів. У всіх була велика паніка!”
Шалена повінь забрала сотні життів, затопила тисячі помешкань буковинців. Люди, які рятувалися від стихії, залишилися голими й босими, з малими дітьми на руках. Їх поселяли, де могли. Найчастіше – у шкільних спортзалах. Сотні чернівецьких сімей шукали собі притулку на підлозі концертних залів Будинку офіцерів та Будинку текстильників… Людям допомогла служба Червоного Хреста. Патронажна служба збирала й приносила потерпілим одяг, продукти, надавала першу медичну допомогу.
Під час повені 1969 року найбільше затопило південну та північну частину Чернівців. У воді опинився залізничний вокзал. Усюди плавали валізи, сумки, пакети. Потоки гірської води затопили камери схову. У зоні затоплення також опинилися господарства, промислові підприємства: гумовзуттєвий, машинобудівний заводи, цукровий комбінат.
Влада міста вирішила вздовж Пруту у Чернівцях збудувати дамби. Через рік після повені, 1970 року, за 1 мільйон 750 тисяч карбованців було збудовано правобережну дамбу, яка тягнеться від залізничного мосту до вулиці Калинівської. Будували 9 років. Потім розпочали будувати дамбу на лівому березі Пруту. Планувалося, що вона тягтиметься вниз за течією річки на 2004 метри. Однак не вистачило коштів, і проклали лише 600 метрів дамби…
Валерія Чорней
