У вчителя Валерія Корицького КДБ вилучило 62 заборонені історичні книги
Нині Валерій Олексійович мешкає в райському куточку Снячева Сторожинецького району: сам збудував невелику хатину, сам навчився косити траву і класти копиці сіна, сам навчився бджолярству – має майже 30 вуликів, навколо буяють сади. А ще є невеличкий ставок, в якому навіть в дощ любить купатися внук господаря Данилко, який на літні канікули приїжджає до дідуся і бабусі з Німеччини. Хлопчина хоче бути загартованим, як дідусь. Той навіть взимку щодня бігає в одних трусах по декілька кілометрів. Валерія Корицького односельчани знають як порядну людину, хоча навряд чи хтось знає, яких випробувань зазнав цей приємний і життєрадісний чоловік.
„Мої батьки померли дорогою на заслання”
Доля була неприхильною до Валерія Корицького змалку. 1940 року радянська влада арештувала його родину й вислала до Сибіру. Як звали його батьків і яке в нього справжнє прізвище, Корицький не знає і досі.
- Мої батьки померли дорогою на заслання, - припускає Валерій Олексійович. – Знаю лише, що мене, малолітнього, принесли на руках до дитбудинку, який знаходився у Миргороді Полтавської області. Про це мені розповіла няня Ольга Корицька, якій тоді було, напевно, 17 років. За її словами, у киптарику була записка такого змісту: “Він си називає Штефан”. Оля і її сестра Валентина, учителька молодших класів, навчили мене читати і писати, тому я відразу пішов до четвертого класу.
Коли почалася війна, чекісти прийшли до дитбудинку і спалили всі документи, навіть кочергою мішали, хотіли пересвідчитися, чи все згоріло. Як розповідала Ольга Олексіївна, дітей-сиріт, а їх в будинку було не менше 300, забезпечували одягом і харчуванням німці, інакше всі померли би з голоду. Після визволення чекісти заарештували весь персонал дитбудинку, звинувативши його у зв’язках з фашистами. Ольга ж, відчуваючи небезпеку, поїхала до Полтави, де вивчилася на вчительку і так перебула напасть.
Пам’ятаю, як вона сказала мені, що ти, мовляв, після школи нікуди не поступиш вчитися, бо є сином ворогів народу. І тоді я зрозумів, чому біля входу в наш дитбудинок завжди чергують офіцер і сержант, а на всіх вікнах стоять грати. Досі ж вважав, що нас охороняють від можливих нападів місцевих хлопчаків. А до школи нас відправили російської, що була майже за кілометр від дитбудинку, хоча українська школа була поруч.
Ще запам’ятався мені завжди п’яний, у засмальцьованому одязі “вихователь” Проуторов. “Ви, проклятиє бандєри, хохли вонючиє, когда вирастітє, будєтє ворами і бандітами, і ваше мєсто – в тюрьмє!”- кричав він. А ще постійно рився в наших тумбочках, вишукуючи копійки, які ми іноді могли заробити, носячи сумки пасажирам на автостанції. Потім витрачав ці гроші на вино і горілку.
- Як вам вдалося отримати вищу освіту?
- Ще до закінчення школи Ольга Корицька сказала мені: “Якщо добре вчитимешся, то моя подружка, яка працює начальником загсу, допоможе тобі зробити документи”. Так і сталося. Прізвище взяв Олине, а по-батькові ім’я її тата, Олексія Григоровича. Валерієм мене назвали з самого початку перебування в дитбудинку.
Після 9-го класу я пішов до місцевої церкви, взяв у паламаря свічку, й поклявся, що якщо виживу, а був тоді хворим на туберкульоз, то ніколи не буду ні пити, ні курити, не брехатиму й не лаятимусь. Перших трьох заповідей дотримуюся і досі, а четвертої не завжди вдавалося, бо таке мав життя.
Володіючи тільки російською мовою і знаючи, що в Україні здобути вищу освіту буде неможливо, я подався до Москви, де вступив до інституту народного господарства імені Плеханова. Закінчив його з відзнакою і був направлений на роботу економістом в один з колгоспів Рязанської області.
На новій посаді випускник одного з найпрестижніших вузів Союзу працював декілька місяців. Каже, послав його голова колгоспу облікувати роботу трьох комбайнів на жнивах. Керівник господарства просив механізаторів впорати 30-гектарну площу за день, обіцяючи за це ящик горілки, бо наступного дня передбачався дощ. Ті не послухалися голови.
- Дивлячись на таке неподобство, я зібрав речі й знову подався до Москви, де вступив до педінституту імені Крупської, який теж закінчив з відзнакою. Це давало право вибору місця роботи, - продовжує Валерій Олексійович. – На цей раз я вибрав Україну: став працювати учителем географії у чернівецькій школі № 9 (тепер гімназія №4).
Історію України вчив підпільно
- Кажуть, ви з дітьми референдум проводили щодо від’єднання України?
- Це неправда. Я не самогубець і не настільки примітивний. Це наклепи кадебістських сексотів, які працювали в школі. Викладаючи географічний матеріал, я завжди пов’язував його з певними історичними подіями нашого народу. Звичайно, це не залишилося поза увагою каральних органів.
- А звідки ви тоді могли знати справжню історію України?
- Навчаючись в педінституті, я заприятелював з професором Баженовим. Учений ще царської епохи, він якось запитався, хто я. Почувши, що українець, здивувався, чому не знаю рідної мови. Довідавшись про мою долю, розповів, що справжнє його прізвище Бажан, а батьки-селяни походять з Прилук. Дочка професора, яка працювала в бібліотеці імені Леніна, таємно приносила мені різну історичну літературу. Саме Баженов розповів мені, що росіяни украли в нас нашу історію, що матюки походять від татар, що князі Довгорукий і Боголюбський були перевертнями, а Олександр Невський – боягузом. До речі, з дружиною-росіянкою, теж професором, Баженов на цій основі завжди мав конфлікти. У Москві в мене закохалася дочка заступника міністра легкої промисловості СРСР, пропонувала руку і серце. Але я відмовив, заявивши, що завжди в її сім’ї буду “хохлом”. І не шкодую. У мене гарна дружина, дочка колишнього начальника міліції в Глибокій. Я “зробив” її патріоткою. Саме з моєї намови вона записалася в Компартію – під таким “дахом” мені зручно було займатися “антирадянською пропагандою”. Багато цікавого з історії мені розповів і колишній полковник Української Галицької Армії, командир шостого полку січових стрільців Олексій Корицький, батько моєї няні Олі. Свого часу він дружив з Коновальцем, добре знав Грушевського і Винниченка, Омеляновича-Павленка. Двометрового зросту чоловік, він прожив 97 років. Останніх два з половиною роки він прожив у мене на Буковині, де я його й поховав. Олексій Григорович залишив мені два зошити своїх спогадів.
„У тюрмі обласного КДБ били мішечком з піском по голові”
- Коли ж вас арештували?
- У червні 1980 року, коли я перебував з учнями в трудовому таборі на Одещині. Вдома зробили обшук, вилучили 62 заборонені книги, здебільшого історичної тематики. У внутрішній тюрмі обласного КДБ били зв’язаного мішечком з піском по голові, вводили у вени якусь рідину, щоби на підсвідомому рівні щось розповів. Від адвоката відмовився, бо пропонували якусь „москальку”. Засудили до п’яти років ув’язнення за антирадянську пропаганду і спробу передачі хабаря. Хоча майор КДБ казав мені, що відповідатиму про те, що не доніс про щоденники полковника Корицького. Брехав, звичайно. Що ж стосується хабаря, то коли я був на Одещині, до мене додому прийшов якийсь чоловік і приніс пакуночок з чотирма мандаринами і 200 рублями нібито для професора філфаку Недільського. До речі, кадебісти хотіли “посадити” ще й професора Лук’янюка з цього ж факультету ЧДУ. А з мене і учителя фізики Василя Тулика зробити націоналістичну групу. Але я нікого не обмовив. Сексотами ж були дві учительки, одна з яких завжди нам з колегою намагалася розповісти політичні анекдоти. Написали, що я висміював членів ЦК, називав маразматиками. Інша вчителька була донькою секретаря парткому університету, а одна з учениць, теж “стукачка” - дочкою його заступника. З цими людьми я майже не спілкувався, тому попросив очної ставки, якої мені не надали.
Покарання спочатку відбував по місяцю у в’язницях майже кожного обласного центру України, а пізніше в Пермі. Було важко, особливо від блатняків. Досі завдячую тим, що залишився живим, трьом старшим офіцерам в’язниці, українцям за походженням.
Відбувши покарання Віталій Корицький деякий час працював учителем на Хмельниччині, потім перебрався додому. І завжди брав і бере активну участь в суспільно-політичному житті краю.
Василь Гринюк
24-07-2008, 11:38
0
3 638
