«Людей розстрілювали, а вони співали Гімн України…»

У Норильських таборах "вороги режиму" були приречені на смерть: від голоду, холоду, розстрілів. Тут в’язні будували місто, мідноплавильний завод. Проте 1953 року, після смерті Сталіна політв’язні повстали. Повстання тривало з 25 травня по 4 серпня. Одним із керівників повстання був українець Євген Грицяк. Він взяв на себе відповідальність за повстання у четвертому таборі. Це єдиний табір, де ніхто не загинув після непокори!
Кореспондент "МБ" зустрілася з Євгеном Степановичем у селі Устя Снятинського району. Колишній політв’язень розповів, що до Норильська потрапив за зв’язки з УПА. У 23 роки його засудили до 25 років таборів.
- Ідею повстання "підкинув" старший товариш по нарах, - розповідає 82-річний Євген ГРИЦЯК. - Він мене викликав на будівництво пивзаводу і поділився думками. Я йому заперечив – всегулагівський страйк неможливий. Тай із усіма зонами Піщаного табору біля Караганди (Казахстан), де ми перебували, не маємо контакту. А з віддаленими – і мови немає… Про ці ідеї довідалося керівництво і найбільш активних політв’язнів – понад 100 осіб – переправили до таборів Норильська, які вважалися чи не найбільш суворими.
"Мій номер – У-777"
- До Норильського табору ми прийшли з валізами, зробленими із фанери, - пригадує Євген Степанович. – Нас пронумерували. Я йшов під номером У-777. Якесь магічне поєднання трьох сімок. Номер на штанині писав художник із Полтавщини. Я запитую, чого такі великі цифри вимальовуєте? Він грізно відповідає: "15 сантиметров, закон глаголет". Робили напис зі спеціальної суміші: меленої крейди та скла... У Норильську я побачив, що в’язні дуже занепали духом. Люди були страшенно пригнічені. Табірна адміністрація була свавільною. У Норильську владу мали кримінальники. Їм дозволяли чинити розправу над політичними. Вони гвалтували жінок, різали хворих чоловіків. Проте політичні чинили опір. У нашій зоні був Сікорський - дуже лютий бригадир. Він ненавидів усіх українців. Знущався. Якось вранці він вивів на роботу бригаду. Ми ще не приступили до роботи, а його вже виявили на снігу мертвим. Інший був - здоровезний Бухтуєв. Обличчя дуже грізне, бандитське. Ніхто не хотів з ним навіть зблизька зустрічатися. Він отримав два ножі у спину і сокирою по голові. Після цього прислужники адміністрації налякалися.
Ще перед тим, як нас переправили до Норильська, усім прислужникам сказали, що сюди їдуть бандерівські горлорізи і усіх переріжуть. Кримінальникам роздали ножі. І все одно вони нас боялися.
- Пригадую, нас одразу відокремили від інших в’язнів, - веде далі Євген Степанович. - Ми лише зустрічалися під час роботи. Я працював у парі разом із чоловіком із Коломиї – Мельником Дмитром. Ми були дуже втомленими після 20 днів мандрівки переповненим потягом із Казахстану. Зрозуміло, що таким скелетам важко було працювати… Коли на нас нарікали, що ми не виконуємо норму, ми пояснювали, що треба набратися сил. Наступного ранку нам дозволили залишитися у бараку. А потім зробили дурними, сказали, що на відпочинок насправді ніхто не давав дозволу. І нас відправили до БУРу – бараку посиленого режиму. Тут в’язнів заводили у камери, де були спеціальні люди – молотобійці. Вони дуже били в’язнів, часто до смерті. Ми зайшли, але нас не запускають у камеру, тримають у коридорі. Нарешті приходить підполковник Савічев: бандитське обличчя, вульгарна табірна мова... Подивився на нас і каже: "Ну что гады, климат вам здешний не понравился? Ничего, половину вас здесь перережем…" Ми не відповіли. Він каже, що треба нас "прийняти", тобто побити до непритомності та запихнути під нари. Але так нас ніхто не наважився "прийняти". Зате вранці примчався помічник начальника БУРу. Він був у кирзових чоботях, у яких заховав ніж, а з кишені звисало кільце наручників. Він узяв нас на роботу. Виходило по п’ять осіб. Усіх били прутами і змушували повзти болотом. Нашу п’ятірку зв’язали наручниками… Били дуже сильно. А ми сковані і нічого не могли зробити.
Ще у БУРі були страшні тортури – називалися "знайти п’ятий кут". У чотирьох кутках маленької камери стояли молотобійці, запускали в’язня і… штовхали у різні боки, били. Кримінальники отримували насолоду від знущання над політичними…
Потім над нами насміхалися: "А ми усіх вас 700 грізних заколотників гнали і ні одна погань голову не підняла. Ми усіх розкидаємо різними таборами: по 350 людей у різні зони. А там… ще і розкидаємо різними бригадами і скрутимо у баранячий ріг..."
"На зоні поставили п’єсу "Назар Стодоля"
- Після того, як 1953 року помер Сталін, ситуація не покращилася, - зауважує Євген Грицяк. - Навпаки, адміністрація стала ще жорстокішою. Почалися безпідставні розстріли. 25 травня в’язні вийшли на роботу. У п’ятій зоні почалася стрільба. Робота стихійно припинилася. Дізналися: одну людину вбито, шість – поранено. Почався стихійний страйк. В’язням була потрібна людина, яка би погодилася взяти на себе всю відповідальність. А це означало самогубство… Так, у четвертій зоні всю відповідальність та ініціативу я взяв на себе. Ми першими почали страйк. В’язні остаточно взяли владу в свої руки. Ми заявили, що доки не прибуде комісія з Москви, то не вийдемо на роботу. Комісія прибула через 11 днів. Із кожною зоною переговори велися окремо. Я пішов на переговори. Вони тривали три з половиною години. Вимоги були такі: скоротити робочий день до 8 годин, дозволити листування з рідними, бо можна було лише два рази на рік. Вимагали зустрічі з близькими. Щоби зняли замки і грати з вікон. А крім того, щоби з Норильська вивезли усіх інвалідів, бо тут вони приречені на смерть. Щоби припинили всі тортури. Щоби переглянули особові справи в’язнів… Послаблення режиму ми добилися.
Був випадок: в’язень скаржиться, що в нього вкрали мило та онуче. Я ніколи не забуду гарну відповідь представника зМоскви: "Ви або за свободу боріться, або за онуче…"
Під час страйку в третій зоні в’язні пускали повітряні змії. Там був Петро Миколайчук, який у камені витесав тексти, підв’язав до зміїв і відправив у місто. Таким чином в’язні підтримували зв'язок із населенням. У шостому таборі жінки, ідучи на смерть співали: "Гей на Івана, гей на Купала з шостої зони нас виганяли. Кого у тюрми, кого за дроти на каторжанські тяжкі роботи…"
Ми ж у четвертій зоні на табірній сцені поклали п’єсу Тараса Шевченка "Назар Стодоля". Раніше адміністрація забороняла її ставити, бо вважали її занадто українською. Тепер забороняти було нікому. П’єса мала такий успіх серед в’язнів усіх національностей, що довелося повторювати її шість разів! Спеціально для вистави жінки із шостої зони передали одяг. Це було незабутньо. Дивилися всі. Навіть в’язні, які не знали української!
- Нам дозволити листуватися і бачитися з рідними, переглянули справи, - каже Євген Степанович. - Проте почалися і покарання. У п’ятій зоні відсівали активістів і вивозили. Тоді страйк розпочався вдруге. Усе було трагічно. У п’ятій зоні почалися масові розстріли. Першого липня розстріляли 27 людей. До нас у четверту зону прийшли 4 липня...
"До розстрілу лишалося дві години"
Я побачив, що Кузнєцов налаштований агресивно, його тактика змінилася, він не хоче більше співпрацювати. І тому я викликав Кузнєцова на переговори. Я сказав, що ми виходимо з бараків… Уже потім наглядачі сказали: "Гад… И тут схитрил. От гад!" До нашого розстрілу залишалося дві з половиною години і ми вийшли із зони.
Під час штурму Норильського повстання в’язні співали Гімн України, у відповідь чули постріли автоматів…
Валерія Чорней